Мамай

                 МАМАЙ

       Вимір І: Мама й Мамай

Без нього вона вже є,

Але її ще немає.

Мама чекає Мамая.

Мама Мамаєм зітхає.

Вона того ще не знає,

На що пояро чекає.

Чекання — у ній

                           і довкола,

Мама пожадна і квола.

Ще трохи — і рани жадання

Почнуть запікатись у струпи,

Та більше до тіла їй — струни.

 

Чекання кида, ніби руни

                        … Мама…

                           Ще рано:

Повільно й старанно

Готується перший злюб.

 

...Імився когось з чуда блуд -

З нічого летіло в нікуди,

Маму побачило -

Зайшлося-заплакало,

Аж Дуба накрапало,

А потім Небом зітхнуло,

Скрипнуло,

                     аж трусонуло

Надиханим щойно склепінням-

Літавиця з Неба впала -

Мама Мамая мала...

 

… Мама й Мамай

             понароджують діток,

Мама й Мамай

            порозпустять їх світом…

 

… Плетивом плутаним

                          тягнеться нитка,

Смикають струни

Вузлики, вічка...

 

… Мама зрадіє,

Мама заплаче,

Мама кричатиме,

Мамі стогнати,

Мамі собою дітей накривати...

 

… Але Мама того ще не знає -

Мама Мамая має,

Мама Мамаю співає...

Ой там під дубом, під дубиною
Сиділи голуб з голубиною.

Вони сиділи-любувалися,

Сивеньким крильцем накривалися...
 

Завмер попід Дубом світлий Мамай.

Заснула в руках його

                                     Мама налита,

Їй снилися радість, діти, Мамай

… Це потім

                      буде

                                вона

                                          голосити...

 

 

                        Вимір ІІ: Народний герой Мамай

Мамай хотів спокою,

Хотів Мамай хати,

Було щоб зо п'ятеро діток,

Хотів у теплі біля жіночки спати,

На люльці сонну бджілку гойдати,

Купаючи ноги в ранковій росі,

Та мусів Мамай одвік воювати.

 

Із року у рік,

                     як від хати до хати,

Підковами кінь об дорогу калатав.

І кінь марив спокоєм:

                                 як падав спати,

Рожевими ніздрями запах лошати

У серце вбирав,

                     наче землю в хустину,

Яку Мамай цілував, мов дружину.

 

Обдерли їм спини епохи-ожини.

Ні мертвими, ані живими

Не згадувались давно.

 

По ніздрі — кров і лайно,

Ґедзі й мухи б'ються ув очі —

Сидять по деревах побожні баби:

"… щоб гірше не було,

                         аби не наврочити..."

                                               Дуби

За Мамаєм — кора і порохнява,

Дівчата кричать, як птахи наполохані..

                                               Греби!

Не пороги — трупи...

                                               Греби!

Кігті видерли пупа...

                                               Іржа —

Твої шаблі й пістолі.

                                           ...Ірже

За спиною кінь кволо...

                                            Вслухайсь:

Мама вже не голосить.

                                            Стемніло -

Мама не носить.

                                               Мамаю,

Де твої діти?..

                                               Мамаю,

Як будеш з цим жити?..

За що воював?

Куди плив ти?

Не знаєш

                 й не знав,

Що керує цим світом.

                      Як світло,

Летів ти із віку у вік:

                          Прорік

Хтось безсмертя народним героям -

І ти медитуєш посеред могил...

… Що з того,

                     що чуєш себе гемороєм...

 

                        ВимірІІІ: Могила й Мамай

Оце ж наснилося!..

                               Спітнів

Од снів таких;

                         неначе брила -

У моїй сивій голові.

Не знав, гостинная могило,

Які ховаєш ти казки.

Немовби Вічність пережив,

Так, наче стрілами скропило

Моє старе і грішне тіло.

 

… А де ж той кінь?..

Вже час рушати:

Проміння миється в росі.

Собою кличе степ кошлатий,

Свої літа ним протрусив.

Втрачав, вбивав, кричав, співав,

Мовчав од смутку, просто спав,

Але ніколи я не плакав.

Чому ж тепер

Щось в горлі тисне,

Немов скрутилася змія?..

… Та що ж коняка той намислив?..

Чи не господар йому я?..

Чи не зі мною він з лошати?!.

Чи, може, інший хтось поїв

Та, мовби псисько, був на чатах,

Коли він тяжко захворів?!.

 

… Та що ж це я?!.

Він — мій друзяка,

А я так, наче про раба...

Товариш мій, родина, хата -

Усе це він..

Та що ж це я?..

 

Друзя-ако-о! Чуєш?!..

                                   Час рушати!

 

… Та що ж це я?..

Чи розум втратив?..

Давно не маю вже коня...

Торбина й степ — ось моя хата...

Торбина й степ — моє життя...

… Усе було… Але не плакав.

А ось тепер… Коня згадав!..

Товариш мій, родина, хата -

Усе це він...

 

Вже час рушати.

Бувай, могило, прощавай.

Даю тобі уклінну дяку

За прихисток.

          … Та й тяжко ж встати!..

Ще досі — брила в голові.

...«Дощу і смерті не проси»...

Та сили, Боже, маєш дати,

Аби дійти… аби… дійти...

 

Ти звідки взявся, коню, брате?!.

Та що ж це я?..

Чи геть здурів?..

Тебе ж я кликав -

Час рушати.

                        Ходім.

(2003)