Інші

Вовчиця

Місяць магнітом завис над Землею,

Закарбувавши слова Вічності.

І у мене, немов трава,

Пробиваються знов білі вуха.

 

… Я не можу без них і з ними...

                

                 Карстова порожнина

Загортається в білу шерсть,

На виття переходить вмовчання,

Прориває заслону сфер.

Я роздерта лежу на катрання,

Пр?стір, наче обдертий, завмер

У рожевих покручених м'язах -

Я клітиною в них проросла,

І шукаю місця, як пазли,

А на пам'ять спадає роса,

Обважніла в чужих стражданнях.

Я — не-я,

               Я — не-я,

                              Я — не-я.

Вже не буде так, як раніше.

По шматочках зшиваю себе.

І заповнює карстову нішу

Вовченятко біло-руде -

Обережно беру зубами,

Загортаємось в ночі плед...

Я з тобою.

                  З тобою — мама.

Терпко радість щипає, мов мед...

 

А на Місяці почерк нервовий

Залишає свої сліди,

Розростаючись, мов меланома...

 

Спи, моє вовченятко,

                                     спи...

 

 

Вовченя

Я прийшов на цю Землю вовком —

Як не всі, біло-рудим.

У чеканні все стихло, замовкло,

Лиш блакитні мами сліди

Похітливо облизував вітер.

Я дивився останні сни,

Що мені відкривали долю.

І дізнавшись, знехотя, кволо

Я ішов на притихлий світ.

Наче тіні, покручений глід

Приховав мою грішну появу —

„Я з тобою. З тобою мама," —

Шепотіло усе навкруги.

Вже тоті, ще не  мавши боргів,

Я платив.

                 У мій перший світанок

Я смоктав задубілий сосок

І заскімлив уперше й востаннє.

Місяць-привид промовив: „Ти — вовк".

„Я з тобою. З тобою мама..." —

Шепотіло усе навкруги —

Я ж вгризався в замерзлий глід

Й проростав, наче глід, шипами.

 

Інший

Мамай забрів у глупий ліс.

Він перевірив лук і стріли.

Немов веретою накрило:

Упав у яму, ніби вріс.

Відчув, що дихає хтось поряд.

Відчув, що вивернувся світ,

І вже не руки й ноги — лапи

В землі лишають кігтів слід.

Якби він міг, то, певно, б зблід.

Він землю гриз, немовби хліб,

Він проклинав увесь свій рід,

Той час, коли він народився.

Він в землю вріс, із нею злився.

Коли ж нарешті він втомився,

То тихо голос замигтів:

«Щоразу, коли я вмирав,

То обростав твоєю шерстю.

Я забував себе і був

Лише тобою.

                        Мої лапи

Швидкі та сильні вільно й гордо

Мене несли у простір вовчий.

Та ледь живий

                           від сіроманців

Тоді я біг...

                     Брешу —

                                      я повз -

І слід кривавий

Був ледь помітним на снігу:

Блакитна кров моєї Мами

Зникала швидко у ріллі...

Ця кров мене порятувала...

Та краще б згинув я тоді!

Бо від народження один

Приречений самим зостатись:

Довіку — я й мої сліди.

І знову, щоби не заплакать,

Вгризався у замерзлий глід.

Кресав од сорому зубами

(Бо краще б згинув, ніж утік)...

Чи це здалось?..

                             Вовчиці-Мами

Почув я недалеко стогін -

Схопився! -

                       А то Білий Олень

На білому снігу лежав:

Як я, він загнаний вовками,

У прихистку моїм конав.

Я бачив: парувала рана,

І бачив, як блакитна кров

На сніг, немов моя стікала.

Дививсь на мене білий красень.

Я зрозумів, що я -  не вовк,

Бо не хотів чужого м'яса.

І Місяць зганьблений замовк,

Бо так нікчемно помилився...

«Ні, брате, треба так було,

Щоб ти тій думці підкорився, -

До мене Олень промовляв

І трохи, скільки міг, підвівся. -

На все свій час — і ось прийшло

На твою правду твоє врем'я.

Не звинувачуй Місяць, плем'я

Своє ніколи не кляни,

Бо кожен лиш робив, що мусів,

І ти робитимеш завжди

Те, що призначено тобі.»

«Призначена мені самотність,

Бо як не всі — біло-рудий.»

«Не гнівайся, на мить примовкни,

Бо зовсім трохи вже мені.

Твій колір шерсті — лиш ознака,

А всі причини — у тобі

Й поза тобою, любий брате.

Душею, сутністю збагни -

Не все лиш вуха мають слухать,

Не все лиш очі бачать, ні.

Не довіряй лиш лапам, нюху -

Поза тобою і в тобі

Багато іншого, і взяти

Ти маєш не одне й… віддати.

Збагни й прийми це, любий брате.

Довіку не один й один:

Ні люди, ні вовки, собаки

Тебе до себе не приймуть,

Бо й не могли б тебе прийняти.

Тебе усюди проженуть,

Хоч не одного врятувати

Примчиш,

                   та будеш ти без дяки.»

«Але ж чому? Скажи мені...»

«Так було у твоїх батьків,

Але тобі ще важче буде,

Бо мусиш вище ти піднятись.

Тому привчись собі кориться.

Син Ярчука й вовків Цариці -

Завжди один і не один,

Так має бути, Вовкулако.

Ти гриз свій глід, аби не плакать?..

Повір, ще не було причин.

… Нестримний, незворушний плин ...

Усі у нім — без ви-нят-ків...

Я чую дихання вовків!

Голодні, змерзлі та безсилі...

Для них я — лиш зручна пожива...

Змінитись мусить все колись...

Мені однаково вмирати.

Моїй ти волі підкорись -

Доріж мене, мій любий брате.

Тобі вся сила перейде.»

«Не можу, ні! Тебе не вб'ю!»

«Хіба я вимовив «вбивати»?..

Так треба. Знову оживу

В тобі.

            Однаково вмирати.

Собі коритися навчись,

Навчися вчасно вибирати.

Так треба. Ти збагнеш колись.

… Усі ми в нім без винятків.

Я чую дихання вовків...

Однаково мені вмирати...»

 

Тоді я вибрав і вчинив

За словом вчителя і брата...

 

Старі вовки, мов цуценята,

Тікали, хоч не гнав -

                                       волів

Я з ними в глиб старих лісів.

Та встояв я — і сильні лапи

Несли у простір

                             Вовкулаки».