Книга "Тремтіння сфер": "Пазли" (1)
ПАЗЛИ
???
Туман рухається так,
Що я відчуваю себе на Солярисі.
Туман –
з усього злизує інформацію.
Тому так багато в мені голосів,
Тому так багато запахів.
Погано, коли нема сонця.
Але туман –
це теж стан.
Стан відсутності сонця.
Стан присутності сонця –
десь там...
???
Поклітинно вмираю
Від порожніх розмов,
Заповнюючись нуликами,
хрестиками,
Що існують, лиш
взаємоперекреслюючись.
І тепер,
Наче “мирний атом”,
Я не годна цим керувати.
Заштрихована вся,
перекреслена
Б’ю по хвилях не крилами –
веслами,
Щоб не чути клонів розмов.
Та на хрестики-нулики знов
Я поділена, перекреслена.
ДНК моє труситься пейсами
Від таких непланованих змін.
І не всидить у лампі,
Знову вирветься джин.
Джин затертий, джин джинсовий –
З доетичними рисами,
Вишиваний у чорні й червоні хрестики,
Розпадеться на поканців нулики,
І за це йому будуть плескати.
???
Мене потроху розмиває.
Каміння,
Пісок,
Глина
Ідуть за водою.
І знаю, що буде,
А вірю, що встою.
Руйнуються нори –
Риба втікає.
А я просто вічність свою відбуваю.
Я
просто
чекаю.
Хвиля за хвилею
Треться, мов кішка,
Дивиться в очі,
ніжно фуркоче,
А суглоби мої, валуни,
Один за одним гуркочуть.
Вся велич моя
Пішла на катрання.
Обсмоктують хвилі
Кістку останню.
І байдуже чайкам,
риб’ячим зграям,
Що я вкотре вічність свою відбуваю.
???
Фіолетове світло,
Як протяг –
Наскрізь.
І я вже не знаю, де діти
Ті хвилі прозріння,
Які нагадують мені про Сонце,
Що так багато в собі має,
Бо воно
Сонце.
І світло його,
Як протяг –
Наскрізь,
Як вода – крізь пальці з долоні.
Я не знаю,
Де діти ті хвилі,
Бо їх так багато в мені,
Що, де я, уже й не впізн?ю.
Скручу, мов килим,
свої думки,
Щоб розгорнутися скраю
Єдиної Істини
І з плеча її
Павучком,
як з неба,
упасти,
Струсивши з себе крижинки,
Які так виблискують
В сонячнім світлі,
Що, наче протяг, –
наскрізь.
???
Ми знаємося в іншому житті.
Але ніяк ми цього не згадаєм.
Між нами медом простір золотий
Повільно і розгублено стікає.
Автограф залишає в небі птах.
На пні посудина купає тихі вірші.
Йдемо у сад – скрутився листопад
Калачиком.
Він залишив нам лишку
Ранкового туману між дерев:
Ми глядачі театру пантоміми –
Підкорені законами німими
Йдемо теж німо,
Двоє мімів,
Що знаються у іншому житті,
Але змовчать…
Якщо це і згадають.
???
Туман рухається так,
Що я відчуваю себе на Солярисі.
Туман –
з усього злизує інформацію.
Тому так багато в мені голосів,
Тому так багато запахів.
Погано, коли нема сонця.
Але туман –
це теж стан.
Стан відсутності сонця.
Стан присутності сонця –
десь там...
???
Поклітинно вмираю
Від порожніх розмов,
Заповнюючись нуликами,
хрестиками,
Що існують, лиш
взаємоперекреслюючись.
І тепер,
Наче “мирний атом”,
Я не годна цим керувати.
Заштрихована вся,
перекреслена
Б’ю по хвилях не крилами –
веслами,
Щоб не чути клонів розмов.
Та на хрестики-нулики знов
Я поділена, перекреслена.
ДНК моє труситься пейсами
Від таких непланованих змін.
І не всидить у лампі,
Знову вирветься джин.
Джин затертий, джин джинсовий –
З доетичними рисами,
Вишиваний у чорні й червоні хрестики,
Розпадеться на поканців нулики,
І за це йому будуть плескати.
???
Мене потроху розмиває.
Каміння,
Пісок,
Глина
Ідуть за водою.
І знаю, що буде,
А вірю, що встою.
Руйнуються нори –
Риба втікає.
А я просто вічність свою відбуваю.
Я
просто
чекаю.
Хвиля за хвилею
Треться, мов кішка,
Дивиться в очі,
ніжно фуркоче,
А суглоби мої, валуни,
Один за одним гуркочуть.
Вся велич моя
Пішла на катрання.
Обсмоктують хвилі
Кістку останню.
І байдуже чайкам,
риб’ячим зграям,
Що я вкотре вічність свою відбуваю.
???
Фіолетове світло,
Як протяг –
Наскрізь.
І я вже не знаю, де діти
Ті хвилі прозріння,
Які нагадують мені про Сонце,
Що так багато в собі має,
Бо воно
Сонце.
І світло його,
Як протяг –
Наскрізь,
Як вода – крізь пальці з долоні.
Я не знаю,
Де діти ті хвилі,
Бо їх так багато в мені,
Що, де я, уже й не впізн?ю.
Скручу, мов килим,
свої думки,
Щоб розгорнутися скраю
Єдиної Істини
І з плеча її
Павучком,
як з неба,
упасти,
Струсивши з себе крижинки,
Які так виблискують
В сонячнім світлі,
Що, наче протяг, –
наскрізь.
???
Ми знаємося в іншому житті.
Але ніяк ми цього не згадаєм.
Між нами медом простір золотий
Повільно і розгублено стікає.
Автограф залишає в небі птах.
На пні посудина купає тихі вірші.
Йдемо у сад – скрутився листопад
Калачиком.
Він залишив нам лишку
Ранкового туману між дерев:
Ми глядачі театру пантоміми –
Підкорені законами німими
Йдемо теж німо,
Двоє мімів,
Що знаються у іншому житті,
Але змовчать…
Якщо це і згадають.
0 коментарів