Книга "Тремтіння сфер": "Пазли" (2)

 

???
Змія у високій траві
Звивається тихим шелестом.
Себе на піввдиху злови
Та уявися деревом,
Поскручуй руки в гілки –
Наповниться соком стовбур,
В коріння вплетуться віки,
Обсяде пташиний гомін.
Почуєш усе, що мовчить,
В бурштин затвердіє живиця,
Пташиний гомін злетить –
І знову тобі насниться
Змія у високій траві
Звивається тихим шелестом –
Себе у траву відпусти –
Відчуй землю жовтим черевом.
 
 

???
Годую з долоні пташку,
І вона перетворюється
На вовка.
Ми боїмося подивитися
Одне одному в очі.
Це загибель.
Він ласо їсть,
Облизуючи парким язиком
Мої захололі пальці.
І найбільше хочеться
Заховати їх
У тепло тої збитої гриви.
Рука – вже частина морди,
Вовк – частина мене.
Ми стаємо одним запахом.
Та відводимо жадібні погляди.
Знову давній інстинкт
Бере гору:
Самозбереження.
 
 
 
 

???
Мої вовки мене
Не зрадять.
І ми зриваємось
У ніч.
Вгризаємось у ніч
Зубами.
І розбігаємося в ніч.
Але вовки мене
Не зрадять,
Бо я –
На вістрі їхніх вух.
І скрапуємо вглиб
Туманом.
Усі ми,
Наче хата взруб, –
Міцні та вічні.
Так заклично
Зустрічний вітер
Віє нам.
І ми зливаємося
З ніччю –
Без сліду жодного,
Без плям.
Ми робимо, лиш так,
Як треба.
Як треба,
Вказує нам
Шлях.
І ми зливаємося
З небом.
Ніщо вже біль,
Ніщо вже страх.
І вітер на моїх плечах,
Як воїн під плащем, притих.
І лиш одне тут має Владу:
Мої вовки
Мене
Не зрадять –
Вовки не зраджують своїх.
 

???
Я така чужа, як мої вовки.
Ти пам'ятаєш? Це вже було -
У житті минулому
Заснулому,
Як це каміння,
Яке мене пам'ятає,
Як і всі минулі життя
Мене пам'ятають.
Та краще вдавати
З себе каміння,
Аби ніхто нічого не питав,
Аби не проговоритися.
Краще злитися
У великий камінний берег,
Повз який протікає річка.
Каміння сіре, як хутро вовче.
Помовчимо
Про це,
Помовчимо,
Берімо приклад з каміння.
Тс-с.
Давай підслухаємо
Їхні думки.
 
 
 

???
Сіється,
засівається
В просторі спорами час.
Мов старе русло, звивається
Тихий, облудний шанс.
 
Пам’ять, як цвяхи у голову,
Пам’ять стиска, як мігрень.
Пам’ять плавиться оловом,
Нехтує формою жмень.
 
Пам’ять закриє долонями
Обличчя обвітрене скель.
І вигнеться пам’ять стогоном,
Прорвавши заслону сфер.
 
Сон цей стече краплинами,
Шрами лишивши на склі.
Бігають с?роти шкірою.
Не прокидайся.
Спи.
 

???
Закрий своїм днем
Мої очі.
Закрий.
Потім буде ніч –
На сни всю мене
Розторочить.
Ти тільки мене не лови.
Хай грається братство котяче
Клубочками, плутає їх.
За любощі тіло невдячно
Віддасть лише видих і вдих.
Скомандує Сонце: «Досить!»
І висмикне з ночі магніт.
Клубочки наповнять кошик.
Вдих
Видих
Вдих.
 

???
Коли я їм оливки срібні,
Лежачи на камінні
Берега річки,
Мені дуже добре.
Не хвилює хмарка
Похітливого погляду:
Будь-якої миті
Я можу стати
Камінням,
Оливкою,
Срібним пилом на ній,
Чи залишитись
Сріблом на пальцях.
Або просто злетіти
З парашутиками кульбаби,
Аби шепіт коріння почути.
 

???
Закрий очі і нічого не питай –
Однаково, відповідей не знаю.
Я хочу мовчати –
Усі думатимуть,
Що мовчу таємницями.
У житті їхньому буде смисл:
А раптом я заговорю?..
 

???
Вітер розбурхує мій генотип,
Моя генетична пам’ять,
Кожен мій ген
Хвилясто стелиться
Довгою тонкою травою
На узбережжі моря.
Я відчуваю пісок,
На прохолодному тілі якого
Ще помітні сліди
Розпашілих тіл тих,
Хто частиною став
Моїх генів.
 

???
Я приймаю море у себе –
Частоту і ритм його хвиль.
Цей первісно-порожній берег,
Виті мушлі – пругкі, як соски.
І наповнює морем лоно –
Аж парує туманом світ.
Обпікає
і знову холоне,
Знов пульсує,
В переймах болить.

 
 
 
???
Стоунгендж танцює аркан,
Вгвинчуючись у Всесвіту воду,
Заспіралюючись у ДНК,
Відчиняє браму свободи.