Книга "Тремтіння сфер": "Калі" (3)
СХОДИ
І
Задимлені, загромлені очі -
В задимлений, загромлений звук.
І бродять трупним запахом площі.
Драконячою шкірою брук
Вертається у міста свідомість:
Так криком закружлявлює крук,
Так ладан розпускає єгомость,
Так жорна, не спиняючись, труть.
Щоб тихо підкорятися Волі,
Зробити треба менше вогонь,
Скрутити ґніт уже в ембріоні,
Стиснути в дим пульсацію скронь.
Здригаючись пророчими снами,
Стискаюсь у нейтронну зорю,
Хапаюся за Волю зубами.
І знову у покорі стою,
Випорпуючи снів мідний брязкіт
З космічних мовчазних порохів,
Читаю й домальовую знаки,
Як подих на вікні, нетривкі.
Драконом в небо місто здійметься,
Ковтатиме весняні громи.
Калатає бруковане серце,
Пульсари загусають в дими.
ІІ
Коти, змії, дракони, вовки,
Сови й ворони.
У траву – перестиглі сливки –
Трава без оборони.
Потягнулося м’яко літо,
Мов красуня Шіта.
В яку голку себе просилити?
В чому душу зігріти?
Міти
Візерунками на вікні і на стінах,
В кільканадцяти скринях
Їхнє віно –
Чи то благодать, чи провина.
Із залоз так вибризкує слина,
Як я із кожної скрині.
Коріння
Затято обплутує-проростає,
Кінця-краю немає,
Нема кінця-краю.
Здіймаю
З поличок нескорені речі,
Прогортаючи порохи…
Так,
хвороби
роблять усіх сильнішими,
І Час – головна чорна діра.
Пора!
Хапаємо все, що взяти встигли.
Достигло
Розбігаємось, розлітаємось, розповзаємось
По скринях – по своїх залозах і порах.
Скрині кличуть,
Як запах хліба та крові.
Тихо,
мовчать навіть скроні.
Вони сильні, вперті, стійкі –
Коти, змії, дракони, вовки,
Сови й ворони.
ІІІ
Романтичне опудало
Танцює
з вітром.
Розквітло,
Як торішній будяк
До бджоли ще лінивої.
А уже пахне сливами.
Так все швидко –
Запахи швидше за цвіт прилітають.
Ворін зграї
Над полем голодно кружляють,
Ще не засіяним.
Звивини
Антенного ультра-інфра шерхоту
Мімікрують, як паразити
Під хвилі частотні
Всесвіту.
Лепту
Лепоту
Маразматичного
Вивчено.
Трикутники розлітаються
в блискавки.
«Салют», -
подумають,
Звично, шампанським зап’ють.
Все ж так феєрично.
Проростає свідомість в три гички.
Звички,
Такі звичні
Звички.
На недопалок поля
Нога м’яко стане,
До опудала мовить:
«Вітаю, земляни!»
ІV
У рослин порушено
Пам’ять зілля.
Одні знають, що вони бур’яни,
Інші – с/г культури.
Квіти на клумбах
І в парниках
Знають
Про фінал
У вазах.
Стрази,
Що колись називались лелітками,
Виблискують в небі джинсовім.
Сфінксами
Дивиться дрібноголове каміння.
Зміни
Чорними псами
Стрибають в калюжі.
Лужний
Запах
Застібнутих
В блискавки тіл.
Самостріл –
Пам’ять людська
Стрибками з моста
В око каньйону.
Світло гелію чи неону
Кличе в світ
лелітко-стразів.
Сон. Сон.
Одразу.
Однаково –
Клумба, парник чи ваза.
V
Так боляче,
Коли прорізується
Третє око.
Наскоком.
І кокон
Здається трісне метеликом –
Ось-ось.
Почалось.
Здалось.
Муха б’ється у скло.
Затягло.
Холодець.
Рубець.
VI
Коли лінії
Об'єднаються у трикутник,
Я вже буду іншою.
Запам'ятайте
Те, що ви бачите,
Бо потім буде -
Лиш морозом по шкірі
І тремтінням у пальцях.
Багнюка липне
До капців,
Як спостережливе око.
Колючим дротом
Заспіралюється життя.
Нема покриття -
І зв'язку немає:
Поновлює Всесвіт пам'ять.
Зникає
У кошиках чорних дір
Відпрацьований пил.
Вір -
Не вір
В те, що стало мітом.
Хоча літом
Стаються дива.
Переджнив'я й жнива -
Ледь вловимий півтон
Ледь вловимого ритму.
І хто знає,
Що справді під титлом.
У нотах, зіллі та цифрах
Стиснуте все.
Все.
Кукурудза росте
Гостро,
Як діти,
Як мечі
Хліборобів-воїнів,
Як
міжпланетні мрії,
Затягнуті вузлом на потилиці.
Бруківкою Всесвіту милиці
Стукотять старих деміургів.
Навколо храму — співи й хоругви.
Співи й хоругви — навколо храму.
Коли відчиняєш під титлом браму,
Зникає страх -
Як у пса скаженого слина,
Здригається пуповина.
Нема покриття -
І зв'язку немає:
Поновлює Всесвіт пам'ять.
Галактик хоругви — навколо жорен.
Обпаде з черевиків глина -
Тоді лише діри чорні
Дивитимуться з міжрам'я портретів родинних,
Як і я,
Коли, мов крапельки ртуті,
Об'єднаються лінії у трикутник.
???
За що б святився Місяць?..
А він чорний.
Він чорний,
Як на північ
Тіні вдень.
Він чорний
До дзеркальності зіниці.
Він чорний,
Він рілля,
Він чорнозем.
Щоночі
Розмовляє з цвіркунами
Про свій полон
Корпускула німа.
Та розгорнеться Всесвіту органом.
Нехай святиться Місяця ім’я!
???
Я кістками за віщі сни плачу –
Не беру нічого задарма.
Я не знаю і знаю. Мовчу – не кричу,
Бо кричати, однаково, марно.
М’ясорубку проходжу (і не одну),
Коли ріжуться знову антени.
І здається, що все – на утиль здають,
Мимохіть вмикаю сирени.
Так немовби в акваріумі хом’ячок
В перетертих шматках газети.
На горошинках репнув скафандр-стручок,
І горошинки стали планетами.
???
Прийшла по тебе.Задовго до всього
Прийшла по тебе.
Ні я, ні ти
Про це не знали.
Пив з джерела зі спрагою Орфея.
Та танець ритуальний танцювали
З твоєю тінню.
Ти і не помітив,
Що тінь твоя давно сама по собі?
І ювелірним витонченим дзьобом
Смоктав нектар із екзотичних квітів.
Чекали на жнива і я, і літо.
Вже розліталися намиста дробом
Крутилося все швидше й швидше коло.
Вистріл –
Соло
Свистом.
Вихор крутить листям.
Танець ритуальний –
Вперше і востаннє.
Замовляльно-примітивно-дієслівний
Сито котиться –
Світом сіється,
Висівається,
Не зупиниться.
Не зупиниться,
Не закінчиться
Те, що з сита того
Висівається.
Звуки сита того
Залишаються,
Звуком сито те
Залишається,
Звуком сита того
Все вгортається,
І з тих звуків
Усе починається,
З того руху
Все починається –
Замовляннями
Залишається,
Замовляннями
Розгортається,
Замовляннями
Обвивається,
Проростає,
Не зупиняється.
Просівається,
Висівається.
Сито котиться.
Сито грається.
І
Задимлені, загромлені очі -
В задимлений, загромлений звук.
І бродять трупним запахом площі.
Драконячою шкірою брук
Вертається у міста свідомість:
Так криком закружлявлює крук,
Так ладан розпускає єгомость,
Так жорна, не спиняючись, труть.
Щоб тихо підкорятися Волі,
Зробити треба менше вогонь,
Скрутити ґніт уже в ембріоні,
Стиснути в дим пульсацію скронь.
Здригаючись пророчими снами,
Стискаюсь у нейтронну зорю,
Хапаюся за Волю зубами.
І знову у покорі стою,
Випорпуючи снів мідний брязкіт
З космічних мовчазних порохів,
Читаю й домальовую знаки,
Як подих на вікні, нетривкі.
Драконом в небо місто здійметься,
Ковтатиме весняні громи.
Калатає бруковане серце,
Пульсари загусають в дими.
ІІ
Коти, змії, дракони, вовки,
Сови й ворони.
У траву – перестиглі сливки –
Трава без оборони.
Потягнулося м’яко літо,
Мов красуня Шіта.
В яку голку себе просилити?
В чому душу зігріти?
Міти
Візерунками на вікні і на стінах,
В кільканадцяти скринях
Їхнє віно –
Чи то благодать, чи провина.
Із залоз так вибризкує слина,
Як я із кожної скрині.
Коріння
Затято обплутує-проростає,
Кінця-краю немає,
Нема кінця-краю.
Здіймаю
З поличок нескорені речі,
Прогортаючи порохи…
Так,
хвороби
роблять усіх сильнішими,
І Час – головна чорна діра.
Пора!
Хапаємо все, що взяти встигли.
Достигло
Розбігаємось, розлітаємось, розповзаємось
По скринях – по своїх залозах і порах.
Скрині кличуть,
Як запах хліба та крові.
Тихо,
мовчать навіть скроні.
Вони сильні, вперті, стійкі –
Коти, змії, дракони, вовки,
Сови й ворони.
ІІІ
Романтичне опудало
Танцює
з вітром.
Розквітло,
Як торішній будяк
До бджоли ще лінивої.
А уже пахне сливами.
Так все швидко –
Запахи швидше за цвіт прилітають.
Ворін зграї
Над полем голодно кружляють,
Ще не засіяним.
Звивини
Антенного ультра-інфра шерхоту
Мімікрують, як паразити
Під хвилі частотні
Всесвіту.
Лепту
Лепоту
Маразматичного
Вивчено.
Трикутники розлітаються
в блискавки.
«Салют», -
подумають,
Звично, шампанським зап’ють.
Все ж так феєрично.
Проростає свідомість в три гички.
Звички,
Такі звичні
Звички.
На недопалок поля
Нога м’яко стане,
До опудала мовить:
«Вітаю, земляни!»
ІV
У рослин порушено
Пам’ять зілля.
Одні знають, що вони бур’яни,
Інші – с/г культури.
Квіти на клумбах
І в парниках
Знають
Про фінал
У вазах.
Стрази,
Що колись називались лелітками,
Виблискують в небі джинсовім.
Сфінксами
Дивиться дрібноголове каміння.
Зміни
Чорними псами
Стрибають в калюжі.
Лужний
Запах
Застібнутих
В блискавки тіл.
Самостріл –
Пам’ять людська
Стрибками з моста
В око каньйону.
Світло гелію чи неону
Кличе в світ
лелітко-стразів.
Сон. Сон.
Одразу.
Однаково –
Клумба, парник чи ваза.
V
Так боляче,
Коли прорізується
Третє око.
Наскоком.
І кокон
Здається трісне метеликом –
Ось-ось.
Почалось.
Здалось.
Муха б’ється у скло.
Затягло.
Холодець.
Рубець.
VI
Коли лінії
Об'єднаються у трикутник,
Я вже буду іншою.
Запам'ятайте
Те, що ви бачите,
Бо потім буде -
Лиш морозом по шкірі
І тремтінням у пальцях.
Багнюка липне
До капців,
Як спостережливе око.
Колючим дротом
Заспіралюється життя.
Нема покриття -
І зв'язку немає:
Поновлює Всесвіт пам'ять.
Зникає
У кошиках чорних дір
Відпрацьований пил.
Вір -
Не вір
В те, що стало мітом.
Хоча літом
Стаються дива.
Переджнив'я й жнива -
Ледь вловимий півтон
Ледь вловимого ритму.
І хто знає,
Що справді під титлом.
У нотах, зіллі та цифрах
Стиснуте все.
Все.
Кукурудза росте
Гостро,
Як діти,
Як мечі
Хліборобів-воїнів,
Як
міжпланетні мрії,
Затягнуті вузлом на потилиці.
Бруківкою Всесвіту милиці
Стукотять старих деміургів.
Навколо храму — співи й хоругви.
Співи й хоругви — навколо храму.
Коли відчиняєш під титлом браму,
Зникає страх -
Як у пса скаженого слина,
Здригається пуповина.
Нема покриття -
І зв'язку немає:
Поновлює Всесвіт пам'ять.
Галактик хоругви — навколо жорен.
Обпаде з черевиків глина -
Тоді лише діри чорні
Дивитимуться з міжрам'я портретів родинних,
Як і я,
Коли, мов крапельки ртуті,
Об'єднаються лінії у трикутник.
???
За що б святився Місяць?..
А він чорний.
Він чорний,
Як на північ
Тіні вдень.
Він чорний
До дзеркальності зіниці.
Він чорний,
Він рілля,
Він чорнозем.
Щоночі
Розмовляє з цвіркунами
Про свій полон
Корпускула німа.
Та розгорнеться Всесвіту органом.
Нехай святиться Місяця ім’я!
???
Я кістками за віщі сни плачу –
Не беру нічого задарма.
Я не знаю і знаю. Мовчу – не кричу,
Бо кричати, однаково, марно.
М’ясорубку проходжу (і не одну),
Коли ріжуться знову антени.
І здається, що все – на утиль здають,
Мимохіть вмикаю сирени.
Так немовби в акваріумі хом’ячок
В перетертих шматках газети.
На горошинках репнув скафандр-стручок,
І горошинки стали планетами.
???
Прийшла по тебе.Задовго до всього
Прийшла по тебе.
Ні я, ні ти
Про це не знали.
Пив з джерела зі спрагою Орфея.
Та танець ритуальний танцювали
З твоєю тінню.
Ти і не помітив,
Що тінь твоя давно сама по собі?
І ювелірним витонченим дзьобом
Смоктав нектар із екзотичних квітів.
Чекали на жнива і я, і літо.
Вже розліталися намиста дробом
Крутилося все швидше й швидше коло.
Вистріл –
Соло
Свистом.
Вихор крутить листям.
Танець ритуальний –
Вперше і востаннє.
Замовляльно-примітивно-дієслівний
Сито котиться –
Світом сіється,
Висівається,
Не зупиниться.
Не зупиниться,
Не закінчиться
Те, що з сита того
Висівається.
Звуки сита того
Залишаються,
Звуком сито те
Залишається,
Звуком сита того
Все вгортається,
І з тих звуків
Усе починається,
З того руху
Все починається –
Замовляннями
Залишається,
Замовляннями
Розгортається,
Замовляннями
Обвивається,
Проростає,
Не зупиняється.
Просівається,
Висівається.
Сито котиться.
Сито грається.
0 коментарів