Книга "Тремтіння сфер": "Час гіркого зілля"

ЧАС ГІРКОГО ЗІЛЛЯ

???
На тонкій гілляці горобини
Гойдається Чорний Дог –
На рівні відчуття присутності.
Та лише на нього зважають,
Він зістрибує –
І,
ледь дотикнувшись землі,
зникає.
Услід
ліниво хитається
горобинова гілка.
Чути, як в усьому щось міниться.
А той, хто не може втримати маску,
За спину мою ховається,
Та я врешті навчилася
спиною відчувати
І ловити антенами погляди.
 
Здіймається вітер
голосами пророків.
Уже все, що було, по-іншому.
Навіть я
звикла
настільки
До тривоги електрозапаху,
Що сама
тим запахом
стала.
 
… Нарешті зовсім не страшно...
 
І я можу почути зітхання
рослин,
Яким сняться часи,
Коли були вони зіллям.
 
???
Коли тебе я побачила
вчора,
То згадала свій давній сон
І збагнула, що ти — воїн.
І збагнула, що ти — в тон
Тій палітрі, де лиш чорне -
Чорнозем та запечена кров,
Де обсмалені, голі крони,
Де свобода — вічний полон.
Я збагнула від вчора — на зовсім:
Те, що зараз, — це просто привал,
І, що ти — це чекання горну,
Просто зараз приліг -
на кулак...
 
???
Стискаю зуби,
Щоби не викрикнути
Забороненого,
Бо воно зруйнує мене
І все довкола.
А язик підступно,
Немов змія,
Звивається
Від ультрапульсації звуків.
Сирена у мозку –
Ознака пожежі,
хвороби,
злочину.
Що ж,
краще бути ночвами,
В які стікає вода, –
Наповнюватись,
вихлюпувати,
Аби не засмерділось,
аби не зогнити.
Піді мною – трава,
Наді мною – сонце,
А навколо сміються діти,
Їм підхлюпую:
«… куди вас подіти?..
покласти в корабушку,
мите шкряботіти…»
А вони не мають нігтів,
А вони крила мають
І до сонця летять,
Як промінчики,
краєм
неба
(Там таких треба –
Там такі звичаї).
Залишають ріллю відчаю
Ті, у кого
прорізались пальці кігтями,
У німій – від крику – траві:
Вони з нею на «Ви»
(З великої літери).
Їй однаково,
Бо їй
боляче –
Нескінченно-титрово.
У неї в мозку –
                        сирена,
Вона – ультра-,
                        інфравідчай.
З неба падають крила
У свіжу ріллю –
Там такі звичаї.
 
???
Випадково я тут сьогодні,
Випадково вчора і завтра,
Випадково змушена йти
І вдихати зрадливі запахи
(Від їх наглих поривів густих
Облітають
                добропорядні маски
На скоромне ласих облич).
А у тілі пульсують засідки,
А за мною тягнуться дні,
Наче хвіст;
              поранені лапи
Залишають липкі сліди
На вугрях підліткових асфальту.
 
Та я мушу далі йти –
І сьогодні,
і вчора,
і завтра.
Облітають спідниці,
штани,
пальта…
Занадто різко,
Занадто
чужі
запахи
Звідусіль падають,
ставши звуками…
Я прищулюю білі вуха.
Серед інфраістот,
як серед віків,
Я вислухувала, винюхувала –
шукала своїх.
Серед інфраістот,
серед віків
Билась носом в
                   пе-
                        ре-
                               від-
                                    ків.
Але все-таки йду
За тим,
Що, не випадком, сниться.
А в липкі блакитні сліди
Стає вовк мідно-рудий,
Що шукає
Білу Вовчицю.
 

Кульбабова молитва
Святі кульбаби
У своєму сріблі
Моляться за те,
Аби мирно дожити віку,
Доносити своїх діток,
Перелити гірку пам’ять
І, забувши себе,
Облетіти – хто ближче,
                                 хто далі –
Збовваніти потім
Від безмолоччя,
Немов степові баби.
Але голос гіркий
Успадкують
Деревій,
Материнка,
Пижмо,
А за ними – самотній Полин,
Яким видихне
В осінь
Серпень.
 
… Терпко в роті
Від тої пам’яті…
Облітають спогади клаптями.
Лишень всядуться,
лиш уляжуться –
А над ними – Вітру Батіг,
Бо приречені плечі терти:
Як Проклятий Марко, -
Безсмертні.
Три…
Три…
Тридцять три –
У мішку за плечима.
Тиснуть у спину
Хрест
Зерно
Кістки
І гірке коріння,
Яким видихне
В осінь
Серпень.
Розпадеться на порох Безсмертник.
Буде терпко:
Вже стануть кульбаби
Зі святих – степовими бовванами.
І вже будуть їх діти
Літати
клаптями.
Ну а поки,
Вони тремтять-потерпають
(Це так в їхній
                       молочно-кульбабовій пам’яті).