Тіні, маски і троянди
12 жовтня, як і було анонсовано, філологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича відвідав письменник Степан Процюк — автор поетичних книг “На вістрі двох правд”, “Апологетика на світанку”, “Завжди і ніколи”, книг повістей та оповідань “Переступ у вакуумі”, “Шибениця для ніжності”, “Серафими і мізантропи”, романів “Інфекція”, “Жертвопринесення”, “Тотем”, “Троянда ритуального болю”, “Руйнування ляльки”, есеїстики “Лицарі стилосу і кав’ярні”, “Канатоходці”, “Аналіз крові”, книги “Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Густава Юнґа, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну”, повістей для підлітків.
Зустріч була дуже очікуваною, адже Степан Процюк презентував два своїх нових видання — есеї “Тіні з’являються на світанку”(луцьке видавництво “Твердиня”, 2011) та роман “Маски опадають повільно” (“Академія”, 2011).
Розмова була емоційною і відвертою. Такий тон одразу задав сам гість, коли розповів, як в автобусі дорогою до Чернівців “підслуховував” розмови пасажирів про їхні сни. Це реальний приклад тотальної співтворчості. Діалог, полілог, із яких народжується щось нове. Спілкування з письменником того дня, думаю, хай не всіх, але частину слухачів зробило більш високими — і духовно, й інтелектуально. А послухати було що і, відповідно, подумати було над чим. Розмірковували, чи можна подолати в собі авторську поетичну свідомість у прозі тому, хто починав із поезії. Степан Процюк нагадав, що про подібні процеси йдеться в його романі “Жертвопринесення”.
Цікавою була розповідь пана Степана про те, що стало причиною його вибору для серії “Життя видатних дітей” саме тих постатей, дитинство яких він спробував осмислити. Щодо Ніки Турбіної, приміром, то тут інтерес для автора становив феномен вундеркінда; К.-Г. Юнґ цікавив Степана Процюка у контексті давнього захоплення психоаналізом. А загалом, у психотипові кожної особистості, розглянутої у цій книзі, є щось близьке психотипу самого автора. Власне, робота над книгою вказаної серії і спонукала письменника перейти до написання романів у жанрі психічної біографії. На сьогодні в доробкові Степана Процюка два таких твори: “Троянда ритуального болю”, центральною постаттю якого є Василь Стефаник, та “Маски опадають повільно” — про Володимира Винниченка. Звісно, що робота над кожним із романів мала свою специфіку. Та щодо другого твору, то тут, як повідав автор, було складніше — через переважно завідомо упереджене ставлення потенційного читача до Винниченка. Хоча і сам Степан Процюк неодноразово зупинявся під час написання роману, натрапляючи на факти життя Володимира Винниченка, які його шокували. Та загалом він мав на меті показати непросту особистість цього письменника, художника, політика.
Прочитати твори книги “Тіні з’являються на світанку” — означає, за великим рахунком, сміливо подивитися в обличчя своєї “тіні” (тут майже все підпорядковане процесу так званої енантіодромії), а це не кожному під силу, тому більшість тем, проблем, тут представлених, звично позиціонуються як табуйовані. Несприйняття подібного сам письменник пояснює небажанням людини замислюватися над собою, над стосунками людина-людина, людина-світ, світ-людина, ускладнювати цим життя; простіше почитати чи подивитися, послухати щось таке, що відволікатиме від життя.
За традицією подібних заходів, Степан Процюк прочитав кілька уривків із романів та із книги есеїстики, на які слухачі реагували дуже експресивно і по-різному. Треба відзначити, що і аудиторії було за що бути вдячним: живість реакцій, запитання, серед яких були і дотепні, і провокативні, і досить фахові. “Запам’яталося питання про специфічні настрої моєї прози, що є не для всіх прийнятними, — каже Степан Процюк. — Я розцінив це питання як літературно-ідеологічне. На похвали так не зважаєш, як на констатації ментального несприйняття…”
Єдине, що найбільше пригнічувало Степана Процюка, — те, що йому доводилося змінювати окуляри: “Я раніше соромився під час читання змінювати окуляри, але це стає необхідним. У Чернівецькому університеті я переступив через цей свій комплекс”. Отже, справді, кожен із цієї зустрічі взяв щось важливе для себе.
А загалом, зустріч була позначена позитивним настроєм. Цьому сприяли і краса архітектури резиденції, і гарна погода, і чудові, світлі люди. І хочеться сказати: добре, коли все добре, добре, коли твої гості, повертаючись додому, несуть з собою хороші враження — такі, як Степан Процюк: “Було багато облич, до яких я відчував щиру людську симпатію. Можливо, тому дорогою назад всі пейзажі мені видавалися буколічними і прекрасними… Я відчував злиття із зрілою і трохи печальною осінньою красою за вікном автобуса…”
Зустріч була дуже очікуваною, адже Степан Процюк презентував два своїх нових видання — есеї “Тіні з’являються на світанку”(луцьке видавництво “Твердиня”, 2011) та роман “Маски опадають повільно” (“Академія”, 2011).
Розмова була емоційною і відвертою. Такий тон одразу задав сам гість, коли розповів, як в автобусі дорогою до Чернівців “підслуховував” розмови пасажирів про їхні сни. Це реальний приклад тотальної співтворчості. Діалог, полілог, із яких народжується щось нове. Спілкування з письменником того дня, думаю, хай не всіх, але частину слухачів зробило більш високими — і духовно, й інтелектуально. А послухати було що і, відповідно, подумати було над чим. Розмірковували, чи можна подолати в собі авторську поетичну свідомість у прозі тому, хто починав із поезії. Степан Процюк нагадав, що про подібні процеси йдеться в його романі “Жертвопринесення”.
Цікавою була розповідь пана Степана про те, що стало причиною його вибору для серії “Життя видатних дітей” саме тих постатей, дитинство яких він спробував осмислити. Щодо Ніки Турбіної, приміром, то тут інтерес для автора становив феномен вундеркінда; К.-Г. Юнґ цікавив Степана Процюка у контексті давнього захоплення психоаналізом. А загалом, у психотипові кожної особистості, розглянутої у цій книзі, є щось близьке психотипу самого автора. Власне, робота над книгою вказаної серії і спонукала письменника перейти до написання романів у жанрі психічної біографії. На сьогодні в доробкові Степана Процюка два таких твори: “Троянда ритуального болю”, центральною постаттю якого є Василь Стефаник, та “Маски опадають повільно” — про Володимира Винниченка. Звісно, що робота над кожним із романів мала свою специфіку. Та щодо другого твору, то тут, як повідав автор, було складніше — через переважно завідомо упереджене ставлення потенційного читача до Винниченка. Хоча і сам Степан Процюк неодноразово зупинявся під час написання роману, натрапляючи на факти життя Володимира Винниченка, які його шокували. Та загалом він мав на меті показати непросту особистість цього письменника, художника, політика.
Прочитати твори книги “Тіні з’являються на світанку” — означає, за великим рахунком, сміливо подивитися в обличчя своєї “тіні” (тут майже все підпорядковане процесу так званої енантіодромії), а це не кожному під силу, тому більшість тем, проблем, тут представлених, звично позиціонуються як табуйовані. Несприйняття подібного сам письменник пояснює небажанням людини замислюватися над собою, над стосунками людина-людина, людина-світ, світ-людина, ускладнювати цим життя; простіше почитати чи подивитися, послухати щось таке, що відволікатиме від життя.
За традицією подібних заходів, Степан Процюк прочитав кілька уривків із романів та із книги есеїстики, на які слухачі реагували дуже експресивно і по-різному. Треба відзначити, що і аудиторії було за що бути вдячним: живість реакцій, запитання, серед яких були і дотепні, і провокативні, і досить фахові. “Запам’яталося питання про специфічні настрої моєї прози, що є не для всіх прийнятними, — каже Степан Процюк. — Я розцінив це питання як літературно-ідеологічне. На похвали так не зважаєш, як на констатації ментального несприйняття…”
Єдине, що найбільше пригнічувало Степана Процюка, — те, що йому доводилося змінювати окуляри: “Я раніше соромився під час читання змінювати окуляри, але це стає необхідним. У Чернівецькому університеті я переступив через цей свій комплекс”. Отже, справді, кожен із цієї зустрічі взяв щось важливе для себе.
А загалом, зустріч була позначена позитивним настроєм. Цьому сприяли і краса архітектури резиденції, і гарна погода, і чудові, світлі люди. І хочеться сказати: добре, коли все добре, добре, коли твої гості, повертаючись додому, несуть з собою хороші враження — такі, як Степан Процюк: “Було багато облич, до яких я відчував щиру людську симпатію. Можливо, тому дорогою назад всі пейзажі мені видавалися буколічними і прекрасними… Я відчував злиття із зрілою і трохи печальною осінньою красою за вікном автобуса…”
0 коментарів