А де ж Кожелянко?..
Осмислюю цими днями подію, яка відбулася 25 травня у Ляльковому театрі, подію, яка мені видалася досить вдалою—саме через свою концептуальність. Зрозуміло, що йдеться про презентацію роману Василя Кожелянка «Діти застою». Сашко Бойченко, який організував презентацію, та ще четверо людей, які допомагали йому у реалізації, робили все, аби цього вечора звучав Кожелянко, був Кожелянко. Власне, ще на самому початку це спробував озвучити Сашко Бойченко, розповідаючи про формат презентації: не превалюватимуть спогади про письменника (а в залі, звісно, багатьом було б що згадати), є вже у вигляді книги роман “Діти застою”, учасники читають уривки текстів, аби показати різні виміри роману, і пропонують слухачам-глядачам свою рецепцію на актуальний момент, оскільки стали першими читачами цього тексту. Усе проходило, як і було заплановано. Прозвучали різнопланові уривки, на які дуже жваво реагували присутні у залі люди. Сашко Бойченко, Христя Венгринюк, Роман Жахів, Юля Косівчук, авторка цих рядків висловлювали власні думки або з приводу загалом творчості Василя Кожелянка, або з приводу конкретного роману, або з приводу вибраного для читання фрагменту.
Сашко Бойченко говорив про альтернативну історію, про, з одного боку, наміри Кожелянка відійти від альтернативної історії, свідченням чого стала творчість останніх років його життя, з іншого — про те, що будь-яка творчість є, за великим рахунком, альтернативною історією. Говорив про важливість того, що не відбулося смерті автора (не в розумінні одного із ключових творів і понять теорії постструктуралізму), оскільки він продовжує жити своїми творами, які з'являються після його фізичної смерті. Спочатку “Ефіопська січ”, яка навіть перемогла у рейтингу “Книга року”, тепер “Діти застою”, а ще є чимало невиданих поетичних творів. Читав Бойченко уривок із розділу “Любити Україну”, в якому описано всю специфіку шляху України до “незалежності” від самих початків цього процесу. Опис драматургійний — такий, який би повноцінно вписався у політичний театр зразка Бертольда Брехта.
Здавалося б іншого характеру обрала фрагмент для читання Христя Венгринюк — еротика, навіть елементи порно. Та у результаті читач може побачити, що це гротеск. Ще один опис “шляху воїна в Україні” — шляху політика(-ки) в Україні. Картонні маріонетки, які існують суто в горизонтальному та пласкому вимірі і, відповідно, цілі та їхнє досягнення там же. Але ці картонні маріонетки люблять спекулювати розмовами про вертикальне існування, про вихід на вертикаль — суто для досягнення своїх пласко-горизонтальних потреб.
Уже десь з півтора року на сайті “Вкурсі.ком” з'являються фейлетони, які відповідають усім вимогам цього жанру, авторства Романа Жахіва. Очевидно, через тяжіння саме до такого стилю Жахів для прочитання на презентації обрав вставну частину розділу “Любити Україну” під назвою “Переверніть прапор, ідіоти!”, яка окремою статтею, про що розповів Роман Жахів, була опублікована ще за життя Василя Кожелянка у газеті “Post-Поступ” у жовтні 2007 року як уривок із майбутнього тоді роману “Кому Україна?” Роман Жахів говорив про те, що він, на відміну від автора, не вірить у вплив кольорів та їхнє розташування на долю держави — йому ближчий інший акцент, зроблений Кожелянком: “Тому правильніше було би цю статтю назвати не “Переверніть прапор, ідіоти!”, а “Переоберіть владу, ідіоти, й оберіть таких, що розуміють вплив сакральних символів на ваше жалюгідне матеріальне існування, мудаки!” [“Діти застою”, с.119].
Юля Косівчук читала із розділу “Великі люди Джерелева” про Василя Годюра, який став повстанцем — як і відбувалося (-ється), зазвичай, у нашій славній історії, через особисті і випадкові обставини. Юля була у сукні, якій понад 70 років. Це сукня зв'зкової УПА, яку розстріляли у 40-х. Ця сукня стала центральною темою для розмов у наших ЗМІ та коментарів до відповідних матеріалів (і позитивних, і негативних). Але жодне не зрозуміло (принаймні, не сказало), що це була своєрідна інсталяція від Юлі Косівук. Вона читала про дитинство Василя Годюра, про більш-менш мирне дитяче існування, в якому історії про міфічних, казкових істот перепліталися з не менш міфічними ідеями України — але такими світлими і бажаними. І Годюр сам несподівано для себе стає персонажем цих історій, героєм, який повинен боротися з монстром. Так і ця сукня — символ мирного існування, нормальної, природної жіночої потреби виглядати гарно, вишукано. Дівчина, жінка, яка носила цю сукню, мала би легкою, майже невагомою ходою йти затінком паркових дерев на побачення, мала би сидіти на лавці чи в бібліотеці, читаючи книгу, мала би з легким переживанням вдягати її вранці дня іспиту в університеті чи мистецькій академії, мала би іти тією ж парковою алеєю, щасливо штовхаючи перед собою візочок з дитиною. Але в її життя, як і в долі багатьох інших, увірвалося зовсім інше — двобій з монстром. А розстріл — то вже найбільше благо від слуг того монстра, бо що було до, краще навіть не уявляти...
Своєю багатовимірністю роман “Діти застою”, власне, найбільше і приваблює. Тут різні виміри національного та універсального. Крім того, у цьому романі весь Кожелянко. Все те, до чого звик читач чи його прози (і малої, і романістики), чи драматургії (від п'єси “Мильна булька і реактивне шило” і до написаних у співавторстві з Володимиром Сердюком “Пластилінового металу”, “Гільйотини”, “Лізикави”), можна побачити сконцентрованим у романі. Тут є те, чим переймався письменник протягом свого життя, те, чим він жив, що його боліло, тут є властиві йому стилістичні особливості, прийоми, засоби, образи, метаморфози образів. Крім того, роман можна “розбирати” на шматки, із яких могли би вийти цікаві вистави, фільми. Зокрема, розділ “Великі люди Джерелева”, в якому соковито, енергійно, дотепно розповідається про джерелівських диваків і так званих інтелігентів-жебраків (прочитується, погодьтеся, дуже неоднозначно: розумні люди приречені на маргінальність, з іншого боку, лише будучи маргіналами-диваками, вони можуть бути собою), міг би трансформуватися, за найкращого збігу обставин, у кілька неординарних кіноновел.
Такою була презентація роману Василя Кожелянка “Діти застою”.
А тепер фінальна частина “Марлізонського балету”. Стосується вона рецепції цієї події нашими ньюзпейпами та інформаційними сайтами. Шок? Ні. Шок у мене був би, коли б я прочитала щось адекватне. А так без зайвих культурно-інтелектуальних потрясінь. Вибачте, милі журналісти. Але я, приміром, все ж дотримуюся переконання, що журналістика повинна діяти за одним із принципів театру Но: глядач після вистави має вийти духовно, тобто етично-естетично, вищим, досконалішим. Натомість останнім часом часто наштовхуюся (саме так, це не стилістична помилка) на думки на зразок: “Читач тупий… на… А ми хочемо… на..., аби нас читали і купували, тому і ми вдаємо, б… тупих”. І що ж?.. Славні журналісти досягли свого. Читач стає ще нижчим духовно, про що свідчать коментарі, зокрема до матеріалу з приводу події, представленого “Букінфо”, у яких ідеться про все, що завгодно, лише не про презентацію як таку, не про роман Кожелянка, не про самого автора — і Жахів комусь не догодив своїм виглядом (а може, насправді, не догодив тим, що має дуже чітку національно-політичну та етико-естетичну позицію?..), і надмірна (на чийсь погляд) поява Юлі Косівчук у буковинському культурно-мистецькому просторі (це нічого, що дуже тривалий час її тут не було, а тепер вона щиро хоче поділитися всім тим, що накопичилося в ній за цей період, поділитися з вами — буковинцями, яких любить, за якими сумує...), гламурні розмови про її ві(а)нтажну сукню.
Читаючи це все, я думала: “А де ж Кожелянко?” І просилися слова Кожелянка, аби їх ще раз перефразували: “Переверніть щось у своїх головах, добрі люди”.
Інга Кейван, 27.05.2012
Сашко Бойченко говорив про альтернативну історію, про, з одного боку, наміри Кожелянка відійти від альтернативної історії, свідченням чого стала творчість останніх років його життя, з іншого — про те, що будь-яка творчість є, за великим рахунком, альтернативною історією. Говорив про важливість того, що не відбулося смерті автора (не в розумінні одного із ключових творів і понять теорії постструктуралізму), оскільки він продовжує жити своїми творами, які з'являються після його фізичної смерті. Спочатку “Ефіопська січ”, яка навіть перемогла у рейтингу “Книга року”, тепер “Діти застою”, а ще є чимало невиданих поетичних творів. Читав Бойченко уривок із розділу “Любити Україну”, в якому описано всю специфіку шляху України до “незалежності” від самих початків цього процесу. Опис драматургійний — такий, який би повноцінно вписався у політичний театр зразка Бертольда Брехта.
Здавалося б іншого характеру обрала фрагмент для читання Христя Венгринюк — еротика, навіть елементи порно. Та у результаті читач може побачити, що це гротеск. Ще один опис “шляху воїна в Україні” — шляху політика(-ки) в Україні. Картонні маріонетки, які існують суто в горизонтальному та пласкому вимірі і, відповідно, цілі та їхнє досягнення там же. Але ці картонні маріонетки люблять спекулювати розмовами про вертикальне існування, про вихід на вертикаль — суто для досягнення своїх пласко-горизонтальних потреб.
Уже десь з півтора року на сайті “Вкурсі.ком” з'являються фейлетони, які відповідають усім вимогам цього жанру, авторства Романа Жахіва. Очевидно, через тяжіння саме до такого стилю Жахів для прочитання на презентації обрав вставну частину розділу “Любити Україну” під назвою “Переверніть прапор, ідіоти!”, яка окремою статтею, про що розповів Роман Жахів, була опублікована ще за життя Василя Кожелянка у газеті “Post-Поступ” у жовтні 2007 року як уривок із майбутнього тоді роману “Кому Україна?” Роман Жахів говорив про те, що він, на відміну від автора, не вірить у вплив кольорів та їхнє розташування на долю держави — йому ближчий інший акцент, зроблений Кожелянком: “Тому правильніше було би цю статтю назвати не “Переверніть прапор, ідіоти!”, а “Переоберіть владу, ідіоти, й оберіть таких, що розуміють вплив сакральних символів на ваше жалюгідне матеріальне існування, мудаки!” [“Діти застою”, с.119].
Юля Косівчук читала із розділу “Великі люди Джерелева” про Василя Годюра, який став повстанцем — як і відбувалося (-ється), зазвичай, у нашій славній історії, через особисті і випадкові обставини. Юля була у сукні, якій понад 70 років. Це сукня зв'зкової УПА, яку розстріляли у 40-х. Ця сукня стала центральною темою для розмов у наших ЗМІ та коментарів до відповідних матеріалів (і позитивних, і негативних). Але жодне не зрозуміло (принаймні, не сказало), що це була своєрідна інсталяція від Юлі Косівук. Вона читала про дитинство Василя Годюра, про більш-менш мирне дитяче існування, в якому історії про міфічних, казкових істот перепліталися з не менш міфічними ідеями України — але такими світлими і бажаними. І Годюр сам несподівано для себе стає персонажем цих історій, героєм, який повинен боротися з монстром. Так і ця сукня — символ мирного існування, нормальної, природної жіночої потреби виглядати гарно, вишукано. Дівчина, жінка, яка носила цю сукню, мала би легкою, майже невагомою ходою йти затінком паркових дерев на побачення, мала би сидіти на лавці чи в бібліотеці, читаючи книгу, мала би з легким переживанням вдягати її вранці дня іспиту в університеті чи мистецькій академії, мала би іти тією ж парковою алеєю, щасливо штовхаючи перед собою візочок з дитиною. Але в її життя, як і в долі багатьох інших, увірвалося зовсім інше — двобій з монстром. А розстріл — то вже найбільше благо від слуг того монстра, бо що було до, краще навіть не уявляти...
Своєю багатовимірністю роман “Діти застою”, власне, найбільше і приваблює. Тут різні виміри національного та універсального. Крім того, у цьому романі весь Кожелянко. Все те, до чого звик читач чи його прози (і малої, і романістики), чи драматургії (від п'єси “Мильна булька і реактивне шило” і до написаних у співавторстві з Володимиром Сердюком “Пластилінового металу”, “Гільйотини”, “Лізикави”), можна побачити сконцентрованим у романі. Тут є те, чим переймався письменник протягом свого життя, те, чим він жив, що його боліло, тут є властиві йому стилістичні особливості, прийоми, засоби, образи, метаморфози образів. Крім того, роман можна “розбирати” на шматки, із яких могли би вийти цікаві вистави, фільми. Зокрема, розділ “Великі люди Джерелева”, в якому соковито, енергійно, дотепно розповідається про джерелівських диваків і так званих інтелігентів-жебраків (прочитується, погодьтеся, дуже неоднозначно: розумні люди приречені на маргінальність, з іншого боку, лише будучи маргіналами-диваками, вони можуть бути собою), міг би трансформуватися, за найкращого збігу обставин, у кілька неординарних кіноновел.
Такою була презентація роману Василя Кожелянка “Діти застою”.
А тепер фінальна частина “Марлізонського балету”. Стосується вона рецепції цієї події нашими ньюзпейпами та інформаційними сайтами. Шок? Ні. Шок у мене був би, коли б я прочитала щось адекватне. А так без зайвих культурно-інтелектуальних потрясінь. Вибачте, милі журналісти. Але я, приміром, все ж дотримуюся переконання, що журналістика повинна діяти за одним із принципів театру Но: глядач після вистави має вийти духовно, тобто етично-естетично, вищим, досконалішим. Натомість останнім часом часто наштовхуюся (саме так, це не стилістична помилка) на думки на зразок: “Читач тупий… на… А ми хочемо… на..., аби нас читали і купували, тому і ми вдаємо, б… тупих”. І що ж?.. Славні журналісти досягли свого. Читач стає ще нижчим духовно, про що свідчать коментарі, зокрема до матеріалу з приводу події, представленого “Букінфо”, у яких ідеться про все, що завгодно, лише не про презентацію як таку, не про роман Кожелянка, не про самого автора — і Жахів комусь не догодив своїм виглядом (а може, насправді, не догодив тим, що має дуже чітку національно-політичну та етико-естетичну позицію?..), і надмірна (на чийсь погляд) поява Юлі Косівчук у буковинському культурно-мистецькому просторі (це нічого, що дуже тривалий час її тут не було, а тепер вона щиро хоче поділитися всім тим, що накопичилося в ній за цей період, поділитися з вами — буковинцями, яких любить, за якими сумує...), гламурні розмови про її ві(а)нтажну сукню.
Читаючи це все, я думала: “А де ж Кожелянко?” І просилися слова Кожелянка, аби їх ще раз перефразували: “Переверніть щось у своїх головах, добрі люди”.
Інга Кейван, 27.05.2012
24 коментарі
«Василь мріяв вийти з кола альтернативної історії, яку власне заснував — зауважив літературний редактор видання Олександр Бойченко".
Я не о том.
Кожелянко изобрел жанр альтернативной истории?
Меня вот эта двусмысленная фраза и привела в замешательство. А как же Пепперштейн? Как же Ануфриев? Сорокин, в конце концов? (кстати, на встрече с Сорокиным я, кажется, и видел Бойченка).
Проте мені особисто Він ближче, як оригінальний політолог…
… ААА, нагадав…
Особлива подяка пану Василю за «Срібного Павука», найкращу книгу про міфічні Чернівці.
Вічна пам'ять!
Меня удивило другое. В очень удобное время (пятница вечер) пришло так немного людей. Это тоже об аудитории. Причем, что Кожелянко читать легко и я бы сказал — приятно. Пришедшие люди так или иначе имеют отношение к литературе. И это еще раз говорит о степени заинтересованности книгой, литературой и т.д. Так что Марина Мартынюк сделала неплохое дело. Она может не написала того, чтобы хотелось или, возможно, даже нужно было написать. Но… Она напомнила, что в Черновцах есть люди, которые интересуется таким странным видом искусства, как литература. Поверьте, многим и это в диковинку.
А проблему вы подняли ключевую. Должен ли журналист тупить в угоду публике? Я тоже как-то переживал по этому поводу. Поделюсь собственными выводами. Огромное счастье, что многие журналисты ограничены форматом.Право на мнение надо заслужить. Уж лучше пусть ретранслируют факты. Те же, кто действительно имеет мнение, всегда найдут лазейку, чтобы его высказать. Аудитории, поверьте, оно как правило, не нравится. Потому что хорошая мысль всегда похожа на предательство. Она и есть предательство. Взять того же Кожелянко, который писал в том же последнем романе, например, что «только настоящий дзен-буддист может быть хорошим христианином». Мне кажется, что это отличная формулировка. Но многим ли она придется по душе? Ее сочтут шуткой. А это не шутка, кстати.
Дякую, Сергію, за коментар.