За "Літературними вівторками". 5 Яким має бути інтелектуальний виклик?
Вечір 27 листопада у «Literatur Cafe» не можна назвати спокійним і затишним. Уже першопочатково предмет розмови обіцяв непросту дискусію, адже гостем «Літературного вівторка» був журналіст, публіцист, редактор, викладач журналістики в Українському Католицькому Університеті Володимир Павлів.
Пан Володимир приїхав до Чернівців, аби презентувати книги «Енциклопедія нашого українознавства» та «У пошуках Галичини».
Щодо «Енциклопедії нашого українознавства», то презентувалося вже третє видання цієї книги. Згадуваний проект був спільною ідеєю Володимира Павліва та Олександра Кривенка, який загинув у 2003 році. Володимир Павлів говорить, що вважає цю працю вже минулим і не хотів би більше до неї повертатися, оскільки немає вже співавтора, немає вже багатьох, про кого йдеться у книзі, тому, готуючи третє видання, доводилося переважно писати некрологи. Проект «Енциклопедія нашого українознавства» був способом самовираження творчих людей і результатом бажання розповісти про своє насичене подіями, ідеями, прагненнями життя 80-х-90-х, задокументувати свій спосіб життя, все те, що здавалося важливим, а найголовніше — стан свідомості тогочасної молодої людини, позиціонування себе.
У час виникнення ідеї створення «Енциклопедії нашого українознавства» Володимир Павлів ще був сповненим оптимізму стосовно проекту «Україна». На сьогоднійшній день, вже як автор збірника есеїстики та публіцистики «У пошуках Галичини», він переконаний у неможливості його реалізації. Власне, тому Володимир Павлів акцентує на необхідності усвідомлення галичанами своєї ідентичності як на шляху до створення громадянського суспільства. Тобто галицька ідентичність на сьогодні винятково підходить для того, аби частина населення України отримала можливість комфортного (в усіх відношеннях), з впевненістю у дні прийдешньому життя. Це той шлях гіпотетичного вирішення проблем, які виникли у сучасній Україні, що обрали Володимир Павлів та інші прибічники подібних ідей. Поки що це все відбувається на рівні своєрідних інтелектуальних апробацій — дискусій (переважно на рівні Галицького дискусійного клубу «Митуса»), полемік, статей, книг та їхніх презентацій. Звісно, що на цьому рівні можна ігнорувати випади опонентів, а дискусії будувати виключно на спілкуванні однодумців, як це і відбувається, за словами пана Володимира, у клубі «Митуса». А ось щодо можливості практичного втілення, то очевидною є неминучість жорсткої конфронтації і необхідності реагувати на протидію. Питання небезкровності таких процесів болісне і складне для Володимира Павліва, але як і більшість питань, поставлених у цій книзі, залишається риторичним.
Володимир Павлів вбачає причину поразки України у всіх її історичних, суспільно-політичних змаганнях у відсутності справжньої еліти, аристократії, яка б себе ідентифікувала з якимись визначеними категоріями. Тому є потреба, на його думку, сприяти формуванню такої еліти на території, де ще є найбільш сприятливі для цього умови, — Галичині. На думку Володимира Павліва, Галичині вже прийшов час перерости своє «месіанство», припинити «носитися» з представниками тієї частини України, яким чужі і не потрібні ідеї єдиної мови, правового суспільства, законослухняного громадянина, керівника-інтелектуала, а створити той світ, те суспільство, які прийнятні галичанам та тим сусідам, які в собі відчують подібну ідентичність.
Що ж, теоретично все здавалося б обґрунтовано, зрозумілі вторинні мотиви — відчай, втома, розчарування у можливості зреалізуватися Україні як повноцінній державі. Але є прибічники інших ідей. І їх непокоять первинні мотиви цих всіх процесів та ймовірні результати. Власне, переважна більшість присутніх на презентації виявилися опонентами Володимира Павліва та висловлених ним ідей. Очевидно, сьогодні доречний поділ українського суспільства на песимістів та оптимістів, і, звісно, значну групу становлять байдужі. Так от оптимісти досі вірять у те, що Україну варто все ж спробувати об'єднати однією ідеєю, знайти спільну для всіх (чи хоча б для переважної кількості) ідентичність. Зокрема письменник Роман Жахів наголошував на національній ідеї, говорив про те, що не припустимо перекреслювати все історичне минуле, зокрема, національно-визвольну боротьбу. Доктор філології Люблінського католицького університету Яна Павла ІІ Мирослава Кавецка порівняла досвід України з досвідом Польщі: у її державі завжди були і є різні еліти, які перебувають і в конфронтації, але в якийсь момент всі вони усвідомили, що саме ідея соборності має об'єднати Польщу.
Особисто я можу побажати панові Володимиру Павліву, аби за кілька років він або хтось інший презентував книгу під назвою «Віднайдена Україна». І якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером-стратегом, якій зумів би об'єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті, а гаслом буде: «Геть того діда, що на воротях у червоних чоботях!», аби не було кому привести на обійстя Козу-Дерезу.
Кейван Інга
Пан Володимир приїхав до Чернівців, аби презентувати книги «Енциклопедія нашого українознавства» та «У пошуках Галичини».
Щодо «Енциклопедії нашого українознавства», то презентувалося вже третє видання цієї книги. Згадуваний проект був спільною ідеєю Володимира Павліва та Олександра Кривенка, який загинув у 2003 році. Володимир Павлів говорить, що вважає цю працю вже минулим і не хотів би більше до неї повертатися, оскільки немає вже співавтора, немає вже багатьох, про кого йдеться у книзі, тому, готуючи третє видання, доводилося переважно писати некрологи. Проект «Енциклопедія нашого українознавства» був способом самовираження творчих людей і результатом бажання розповісти про своє насичене подіями, ідеями, прагненнями життя 80-х-90-х, задокументувати свій спосіб життя, все те, що здавалося важливим, а найголовніше — стан свідомості тогочасної молодої людини, позиціонування себе.
У час виникнення ідеї створення «Енциклопедії нашого українознавства» Володимир Павлів ще був сповненим оптимізму стосовно проекту «Україна». На сьогоднійшній день, вже як автор збірника есеїстики та публіцистики «У пошуках Галичини», він переконаний у неможливості його реалізації. Власне, тому Володимир Павлів акцентує на необхідності усвідомлення галичанами своєї ідентичності як на шляху до створення громадянського суспільства. Тобто галицька ідентичність на сьогодні винятково підходить для того, аби частина населення України отримала можливість комфортного (в усіх відношеннях), з впевненістю у дні прийдешньому життя. Це той шлях гіпотетичного вирішення проблем, які виникли у сучасній Україні, що обрали Володимир Павлів та інші прибічники подібних ідей. Поки що це все відбувається на рівні своєрідних інтелектуальних апробацій — дискусій (переважно на рівні Галицького дискусійного клубу «Митуса»), полемік, статей, книг та їхніх презентацій. Звісно, що на цьому рівні можна ігнорувати випади опонентів, а дискусії будувати виключно на спілкуванні однодумців, як це і відбувається, за словами пана Володимира, у клубі «Митуса». А ось щодо можливості практичного втілення, то очевидною є неминучість жорсткої конфронтації і необхідності реагувати на протидію. Питання небезкровності таких процесів болісне і складне для Володимира Павліва, але як і більшість питань, поставлених у цій книзі, залишається риторичним.
Володимир Павлів вбачає причину поразки України у всіх її історичних, суспільно-політичних змаганнях у відсутності справжньої еліти, аристократії, яка б себе ідентифікувала з якимись визначеними категоріями. Тому є потреба, на його думку, сприяти формуванню такої еліти на території, де ще є найбільш сприятливі для цього умови, — Галичині. На думку Володимира Павліва, Галичині вже прийшов час перерости своє «месіанство», припинити «носитися» з представниками тієї частини України, яким чужі і не потрібні ідеї єдиної мови, правового суспільства, законослухняного громадянина, керівника-інтелектуала, а створити той світ, те суспільство, які прийнятні галичанам та тим сусідам, які в собі відчують подібну ідентичність.
Що ж, теоретично все здавалося б обґрунтовано, зрозумілі вторинні мотиви — відчай, втома, розчарування у можливості зреалізуватися Україні як повноцінній державі. Але є прибічники інших ідей. І їх непокоять первинні мотиви цих всіх процесів та ймовірні результати. Власне, переважна більшість присутніх на презентації виявилися опонентами Володимира Павліва та висловлених ним ідей. Очевидно, сьогодні доречний поділ українського суспільства на песимістів та оптимістів, і, звісно, значну групу становлять байдужі. Так от оптимісти досі вірять у те, що Україну варто все ж спробувати об'єднати однією ідеєю, знайти спільну для всіх (чи хоча б для переважної кількості) ідентичність. Зокрема письменник Роман Жахів наголошував на національній ідеї, говорив про те, що не припустимо перекреслювати все історичне минуле, зокрема, національно-визвольну боротьбу. Доктор філології Люблінського католицького університету Яна Павла ІІ Мирослава Кавецка порівняла досвід України з досвідом Польщі: у її державі завжди були і є різні еліти, які перебувають і в конфронтації, але в якийсь момент всі вони усвідомили, що саме ідея соборності має об'єднати Польщу.
Особисто я можу побажати панові Володимиру Павліву, аби за кілька років він або хтось інший презентував книгу під назвою «Віднайдена Україна». І якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером-стратегом, якій зумів би об'єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті, а гаслом буде: «Геть того діда, що на воротях у червоних чоботях!», аби не було кому привести на обійстя Козу-Дерезу.
Кейван Інга
0 коментарів