Презентації книг Макса Кідрука та Олега Короташа у Чернівцях: думки з приводу
11 грудня у Чернівцях відбулися дві літературні події, які не могли залишитися непоміченими. Це презентація технотрилера Макса Кідрука “Бот”, ініційована директором книгарні “Букініст” Мариною Львівною Лібановою, та презентація книги Олега Короташа “Поет без імперії”, яка проходила у “Literatur Cafe” КМЦ “Українська книга”.
Дві зовсім різні літературні постаті, навіть два зовсім різних літературних простори, але попри всю яскравість особистості кожного із згаданих письменників, можна помітити в них спільне. Принаймні, певні паралелі я відзначила для себе.
Макс Кідрук, відомий як автор так званих подорожніх історій, вирішив спробувати себе у жанрі технотрилера не лише через те, що є шанувальником творчості Майкла Крайтона, а й тому, що ніша відповідного напрямку прози після смерті американського письменника поки що залишається ніким не заповненою. Технотрилер досить популярний у світі. І якщо подорожні історії Макса Кідрука нікого не зацікавлять в інших країнах через наявність своїх письменників-мандрівників, то якісний технотрилер гіпотетично може мати чимало шанувальників у світі. Тобто цей жанр дає можливість українській літературі, українському авторові заявити про себе на світовому книжковому ринку. Власне, свідченням тому, що Макс Кідрук правильно усе запрограмував, переклади “Бота” німецькою та російською мовами, також пропозиція перекладу ще однією мовою — якою саме, письменник поки не озвучує. Отже, одним із мотивів звернення українського прозаїка до рідкісного у вітчизняній літературі жанру є прагнення зробити сучасну українську літературу популярною у світі.
Олег Короташ смислову картину світу книги “Поет без імперії” спробував побудувати на алюзіях, чітких естетико-етичних координатах, застосовуючи язичницькі (часто з переростанням у барокові), античні, біблійні знаки, звертаючись до різних історичних шарів, способів пізнання та відтворення внутрішнього та навколишнього вимірів. Такий підхід, як стверджує автор, продиктований наміром показати українській літературі, українському читачеві світовий контекст, показати українську літературу у цьому контексті, побачити наочно, відчути її в ньому, дати цю можливість іншим. Навряд чи хтось зможе обґрунтовано заперечити те, що українська література за багатьма параметрами повноцінно вписується у світовий літературний простір. Відповідно, цікавим є прочитання знаків світової культури національною свідомістю і трансформація їхнього поєднання у текст, що читається вже на рівні універсальному. Таким чином, поезії книги Олега Короташа могли би бути перекладені іншими мовами і почуті, зрозумілі представниками інших культур.
Не може не імпонувати в обидвох авторів підхід до власної творчої праці. Звичайно, що поезія і проза кожна диктують свої правила.
У процесі творення поезії чималий ступінь неусвідомлюваного, змінюються відчуття часу і простору. Тобто поет є своєрідною призмою, передавачем інформації. Попри це, Олег Короташ вважає, що не все має доходити до читача, тому є найбільш суворим цензором своїх віршів. Скрупульозно відбирає їх до книги. А ті, які не потрапляють до неї, знищує. І хоч на презентації поет стверджував, що в основі його книги немає ніякої концепції, та саме такий підхід свідчить про протилежне. За словами Олега Короташа, “Поет без імперії” — це історія стосунків поета з імперією. Думаю, тому книга повна трагізму, інколи внутрішнього надриву, наскрізним є відчуття присутності системи як фатуму та фатуму як системи. Очевидно, сама тема роздумів автора зумовила появу дещо нової для його поезій епічності і, відповідно, властивих їй риторично-пафосної тональності, естетико-етичного виклику, уповільненого руху, за яким все ж треба встигнути вловити найголовніше.
Макс Кідрук також дуже відповідально ставиться до того, що він пропонує читачам, яких називає своїми роботодавцями. Шлях до остаточного тексту — це ідея, її фіксація, кілька чернеток, які з'являються на різних етапах роботи — над якістю інформації, над стилем, лексикою, співпраця з рідерами (першими читачами, які читають швидко і висловлюються з приводу, ті люди, думці яких автор довіряє), знову робота над вдосконаленням тексту. Власне, така наполегливість, цілеспрямованість, стратегічний, організований і, в той самий час, розкутий тип мислення помітний в усіх напрямках діяльності прозаїка. Він чітко знає, чого прагне, і впевнено іде до поставленої мети. Саме такі риси мали би бути властиві політикам. Макс Кідрук, як відомо, спробував себе у ролі політика. Основним чинником у його виборі, як він сам стверджує, була усвідомлена необхідність реально діяти, спробувати щось змінити, а не висловлювати пасивне незадоволення у Facebook. Хоча, очевидно, спроби досягти посутніх змін, розворушити свідомості найкраще виходять у Макса Кідрука в обраній ним сфері діяльності — літературі. Його читачі вже чекають на появу книги про новозеландські пригоди, а також на психотрилер “Твердиня”.
Що ж до наступних видань Олега Короташа, то нові вірші, прочитані ним на презентації, обіцяють те, що книги будуть, і в них автор знову постане впізнаваним та все ж трохи іншим, оскільки в його світовідчутті з'являться нові відтінки.
Олег Короташ і Макс Кідрук — поет і прозаїк, представники різних літературних поколінь, відмінних літературних світоглядів. Чи варто говорити про них в одній статті? Думаю, що і варто, і потрібно, і цікаво, оскільки вони є різними гранями сучасного українського літературного процесу, вони продовжують творити українську культуру, певною мірою впливають на свідомості своїх читачів, формують їхні смаки та пріоритети. Вони різні, але їх об'єднує прагнення творити якісну літературу і зробити так, аби Україну чув світ, а вона чула його.
Кейван Інга
Дві зовсім різні літературні постаті, навіть два зовсім різних літературних простори, але попри всю яскравість особистості кожного із згаданих письменників, можна помітити в них спільне. Принаймні, певні паралелі я відзначила для себе.
Макс Кідрук, відомий як автор так званих подорожніх історій, вирішив спробувати себе у жанрі технотрилера не лише через те, що є шанувальником творчості Майкла Крайтона, а й тому, що ніша відповідного напрямку прози після смерті американського письменника поки що залишається ніким не заповненою. Технотрилер досить популярний у світі. І якщо подорожні історії Макса Кідрука нікого не зацікавлять в інших країнах через наявність своїх письменників-мандрівників, то якісний технотрилер гіпотетично може мати чимало шанувальників у світі. Тобто цей жанр дає можливість українській літературі, українському авторові заявити про себе на світовому книжковому ринку. Власне, свідченням тому, що Макс Кідрук правильно усе запрограмував, переклади “Бота” німецькою та російською мовами, також пропозиція перекладу ще однією мовою — якою саме, письменник поки не озвучує. Отже, одним із мотивів звернення українського прозаїка до рідкісного у вітчизняній літературі жанру є прагнення зробити сучасну українську літературу популярною у світі.
Олег Короташ смислову картину світу книги “Поет без імперії” спробував побудувати на алюзіях, чітких естетико-етичних координатах, застосовуючи язичницькі (часто з переростанням у барокові), античні, біблійні знаки, звертаючись до різних історичних шарів, способів пізнання та відтворення внутрішнього та навколишнього вимірів. Такий підхід, як стверджує автор, продиктований наміром показати українській літературі, українському читачеві світовий контекст, показати українську літературу у цьому контексті, побачити наочно, відчути її в ньому, дати цю можливість іншим. Навряд чи хтось зможе обґрунтовано заперечити те, що українська література за багатьма параметрами повноцінно вписується у світовий літературний простір. Відповідно, цікавим є прочитання знаків світової культури національною свідомістю і трансформація їхнього поєднання у текст, що читається вже на рівні універсальному. Таким чином, поезії книги Олега Короташа могли би бути перекладені іншими мовами і почуті, зрозумілі представниками інших культур.
Не може не імпонувати в обидвох авторів підхід до власної творчої праці. Звичайно, що поезія і проза кожна диктують свої правила.
У процесі творення поезії чималий ступінь неусвідомлюваного, змінюються відчуття часу і простору. Тобто поет є своєрідною призмою, передавачем інформації. Попри це, Олег Короташ вважає, що не все має доходити до читача, тому є найбільш суворим цензором своїх віршів. Скрупульозно відбирає їх до книги. А ті, які не потрапляють до неї, знищує. І хоч на презентації поет стверджував, що в основі його книги немає ніякої концепції, та саме такий підхід свідчить про протилежне. За словами Олега Короташа, “Поет без імперії” — це історія стосунків поета з імперією. Думаю, тому книга повна трагізму, інколи внутрішнього надриву, наскрізним є відчуття присутності системи як фатуму та фатуму як системи. Очевидно, сама тема роздумів автора зумовила появу дещо нової для його поезій епічності і, відповідно, властивих їй риторично-пафосної тональності, естетико-етичного виклику, уповільненого руху, за яким все ж треба встигнути вловити найголовніше.
Макс Кідрук також дуже відповідально ставиться до того, що він пропонує читачам, яких називає своїми роботодавцями. Шлях до остаточного тексту — це ідея, її фіксація, кілька чернеток, які з'являються на різних етапах роботи — над якістю інформації, над стилем, лексикою, співпраця з рідерами (першими читачами, які читають швидко і висловлюються з приводу, ті люди, думці яких автор довіряє), знову робота над вдосконаленням тексту. Власне, така наполегливість, цілеспрямованість, стратегічний, організований і, в той самий час, розкутий тип мислення помітний в усіх напрямках діяльності прозаїка. Він чітко знає, чого прагне, і впевнено іде до поставленої мети. Саме такі риси мали би бути властиві політикам. Макс Кідрук, як відомо, спробував себе у ролі політика. Основним чинником у його виборі, як він сам стверджує, була усвідомлена необхідність реально діяти, спробувати щось змінити, а не висловлювати пасивне незадоволення у Facebook. Хоча, очевидно, спроби досягти посутніх змін, розворушити свідомості найкраще виходять у Макса Кідрука в обраній ним сфері діяльності — літературі. Його читачі вже чекають на появу книги про новозеландські пригоди, а також на психотрилер “Твердиня”.
Що ж до наступних видань Олега Короташа, то нові вірші, прочитані ним на презентації, обіцяють те, що книги будуть, і в них автор знову постане впізнаваним та все ж трохи іншим, оскільки в його світовідчутті з'являться нові відтінки.
Олег Короташ і Макс Кідрук — поет і прозаїк, представники різних літературних поколінь, відмінних літературних світоглядів. Чи варто говорити про них в одній статті? Думаю, що і варто, і потрібно, і цікаво, оскільки вони є різними гранями сучасного українського літературного процесу, вони продовжують творити українську культуру, певною мірою впливають на свідомості своїх читачів, формують їхні смаки та пріоритети. Вони різні, але їх об'єднує прагнення творити якісну літературу і зробити так, аби Україну чув світ, а вона чула його.
Кейван Інга
3 коментарі