Про інші острови
“З усіх вісімдесятників Валентин Тарнавський чи не найзагадковіша постать свого покоління. Він завжди тримався осторонь і перебував у затінку літературного процесу. Хоча його творчість дивує і викликає повагу. Якби українська проза пішла за Валентином Тарнавським, то зайняла б таку нішу в сучасній українській літературі, яку завдяки Патрику Зюскинду і Бернгарду Шлінку сьогодні займає німецька проза.”
Володимир Даниленко
4 квітня 2014 у Муніципальній бібліотеці імені А.Добрянського відбулася варта уваги подія: Володимир Даниленко представив чернівчанам одне із видань серії “Банкова, 2”. Ідеться про книгу творів письменника родом з Буковини Валентина Тарнавського (1951 — 2008) “Порцеляновий острів”.
Сподіваюся, що цим виданням творчість письменника, який увійшов у 80-ті з зовсім новою естетикою, прийде до сучасного читача — до тих, хто потребує “інтелектуальної” прози, літератури, яку можна означити як “погляд у себе”. Саме так Володимир Даниленко характеризує творчість Валентина Тарнавського, і це для нього стало очевидним ще у студентські роки. Тоді, прочитавши твори В.Тарнавського, В.Даниленко зрозумів, що ось такою має бути українська проза.
Власне, про своєрідність особистості Валентина Тарнавського, винятковість його художньо-смислового світу і розповідав на презентації “Порцелянового острова” Володимир Даниленко. І мені захотілося поділитися почутим і ще раз у такий спосіб осмислити монологи та діалоги цієї зустрічі.
Інший Homo Sovieticus: не-стандарт
Вишуканість була однією із головних рис Валентина Тарнавського. Акторська зовнішність, вміння стильно, зі смаком вдягатися. Слова із постперебудовної пісні “Все мы привыкли, надо признаться, / Из серой массы не выделяться. / Как все, мы как все”не про нього. Та, звісно, головне не в обгортці (бо оголосити супервинятковим можна було б будь-якого стилягу-посередність). Зовнішність Валентина Тарнавського — лише складова його світовідчуття. За духом він був вільною європейською людиною. Можливо, і сам цього вповні не усвідомлював. За словами В.Даниленка, він був радянським космополітом, іншим радянським. Він з дитинства багато читав, виховувався на західній культурі, але у його прозі немає роздумів про розпад Радянського Союзу, на відміну від Валерія Шевчука, приміром. Письменник навіть робив спроби сконструювати соцреалізм — зокрема, у повісті “Міські мотиви”, але йому це не вдалося. В.Тарнавський не був антирадянщиком у своїх поглядах, але він іронічно ставився до Радянського Союзу, та сприймав його як реальність, яка, сподівався, зміниться на краще. І це логічно, адже Валентин Тарнавський, очевидно, належав до людей, переконаних, що “краса врятує світ”. Тому жінки у його творах ідеальніші за чоловіків, а кістяком усієї творчості є думка, що людина зіпсована цивілізацією, тому вона має повернутися до природи, до незіпсованого, до справжньої своєї сутності.
Про аналогії і про те, що чоловік мислить, як генерал
Проза Валентина Тарнавського в естетичному, стильовому плані своєрідна. Безперечно, він письменник талановитий, але значну роль відіграла робота над власним стилем, який представляє собою світогляд автора плюс добру обізнаність у стилях різних текстів світової літератури. Володимир Даниленко називає його “книжним письменником, начитаним”, говорить, що за стилем йому більш близька польська література та німецька. Вважає, що на сьогодні письменник міг би досягти рівня Бернгарда Шлінка і Патріка Зюскінда.
Гість Муніципальної бібліотеки відзначив, що прозі Валентина Тарнавського властива архетипна насиченість. Це особливо цікаво через те, що тексти, мислення урбаністичні. Саме до такого Тарнавського, урбаністичного, звикли його читачі. Тому Володимир Даниленко говорить про роман “Порожній п'єдестал” як про дещо слабкий етап, оскільки в ньому автор відійшов у бік естетики Григора Тютюнника, епігонів якого і так на той час було достатньо. А от повість “Дисертація” визначає як одну з найкращих повістей української прози за всю її історію.
У будь-якому випадку, йдеться про виняткову творчість. Еквівалентів в українській літературі немає. Найбільше аналогій Володимир Даниленко бачить з творчістю Валерія Шевчука. Але його проза більш густа, барокова, автор насолоджується, смакує словом. У Тарнавського стиль сконденсованіший, компактніший.
Щось подібне до письма Танавського можна побачити, як вважає Володимир Даниленко, у стилі автора “Саду п'яних вишень” Ярослава Павлюка. Також, на його думку, можна говорити про стилістичну подібність письма Тарнавського та Андруховича, але останній більш цинічний.
Володимир Даниленко прослідковує аналогії між творчістю Тарнавського та “Землетрусом” Софії Майданської. Та у Тарнавського більш жорстке письмо. За словами Даниленка, чоловік мислить, як генерал, мислить категоріями війни, а жінка більше заглиблюється у деталі.
Також щодо міркуваньВолодимира Даниленка стосовно відмінностей між жіночою і чоловічою манерами письма, то він переконаний, що жінка більше іде в стихію, а чоловік мислить від цілого до деталей.
Про самодостатню Америку, Нобелівську премію та майбутнє української прози
Те, що яскрава творчість, яка варта світової популяризації, залишається поза увагою сучасників або й зовсім випадає із українського літературного процесу, швидше звичай, ніж прикра випадковість. Очевидно, це симптом ментального застою суспільства — з тяжінням до зовнішніх ефектів, мисленням “нижче пояса”, з примітивною знаковою системою, з вдячно-піднесеним і довірливим всмоктуванням нав'язуваних етичних категорій, естетичних смаків (власне, уявлень про естетичне). Це я тут розмірковую-розумую не про те, що якась одна література правильна, а якась категорично — ні. Література має бути різною. Не прийнятною є монополізація в літературі.
Так от до чого ж це я?.. А до того, що існує проблема ізольованості не лише окремих українських письменників, а й української культури загалом. У цьому зв'язку Володимир Даниленко провів цікаві паралелі з США. Культура цієї держави також ізольована. Але по-іншому. Будучи розпіареною у всьому світі, вона майже закрита, герметична щодо сприйняття інших культур. У США на всю літературу, яка видається, припадає лише 5% перекладної (сюди входить і класика, і сучасна література). Це не просто літературний процес, літературний простір, це літературний ринок. Тому там хороша промоція, скрупульозна, дуже відповідальна робота редакторів. І тому американський письменник — це професія, а не підробіток, як навіть у європейських письменників, із яких переважна більшість заробляє не письменницькою діяльністю. Американці не відкриті до прийняття інших культур, вони їм, здебільшого, не зрозумілі, американці самодостатні. А українці, як і європейці загалом, цікавляться всім світом. Правда, українська культура для світу ще не розкрита повноцінно. Володимир Даниленко вважає, що революція зламу 2013-2014 рр. підштовхнула світ до зацікавлення Україною, нарешті українці вийшли із ізоляції. Ці події змінили свідомість українців, вони вийшли із коматозного стану. І якщо кілька років поспіль нашарування кітчу, цинізму, підкресленої вульгарності заважало просуванню серйозної літератури, то саме тепер прийшов час ренесансу такої літератури, яку творив Валентин Тарнавський. Як стверджує Володимир Даниленко, саме тепер читачі потребуватимуть серйозного погляду через мікроскоп у людську душу; це письмо Валентина Тарнавського.
Також зараз, на думку Володимира Даниленка, саме той час, коли Україні треба подавати своїх претендентів на Нобелівську премію. А їх щонайменше двоє — Валерій Шевчук та Ліна Костенко. Це письменники нобелівського віку, вони вже все, що мали сказати, сказали, їхні досягнення вже можна оцінювати. Як відомо, Ліну Костенко вже висували на Нобелівську премію. Щодо Валерія Шевчука, то основна проблема у тому, що немає якісних перекладів його творів. Володимир Даниленко акцентував на тому, що під час перекладання його творів велику роботу мали б проробити редактори, аби стиль письменника більше наблизити до сприйняття світовою читацькою спільнотою.
Ще раз про бестселер
Саме так означила одна із присутніх літературознавців, напевно, найвідомішу книгу літературної критики Володимира Даниленка “Лісоруб у пустелі”. Автор ще раз розповів про мотиви, які спричинили цю спробу осмислити різні покоління української літератури. Одна із причин — це популяризація: Володимир Даниленко хотів створити своєрідну “шпаргалку” для людей, які хочуть більше дізнатися про українську літературу. Також йому більше хотілося розповісти про літературу, яка з'явилася після шістдесятників. У 70-ті роки виникла інша література, яку творило дуже цікаве покоління, але воно опинилося у затінку шістдесятників. Це вже була більш світова література, космополітична, саме з неї виросли вісімдесятники.
Бальзам на душу
Володимир Даниленко неодноразово бував у Чернівцях. І щоразу він дуже тепло відгукується про наше місто, його культуру, інтелектуальні традиції. За культурним рівнем, значимістю письменник бачить Чернівці між Києвом і Львовом. Він навіть переконаний, що саме у цьому місті мав би бути створений Інститут книги. От від цих слів так ейфорійно-обнадійливо стало. Як людина більше оптимістична, ніж навпаки, більше у це вірю, ніж ні. Так вже хочеться повноцінного духовно-інтелектуального життя (і не лише на рівні теорії, а й практики). А ще хочеться вірити, що філолог і лузер колись перестануть бути синонімами.
І ще я сподіваюся, що “літературні самітники” (визначення В.Даниленка) — на кшталт Валентина Тарнавського, Аніфатія Свиридюка — через свою нетусовочну сутність, негаласливість не залишатимуться у розряді забутих чи непомічених.
Володимир Даниленко
4 квітня 2014 у Муніципальній бібліотеці імені А.Добрянського відбулася варта уваги подія: Володимир Даниленко представив чернівчанам одне із видань серії “Банкова, 2”. Ідеться про книгу творів письменника родом з Буковини Валентина Тарнавського (1951 — 2008) “Порцеляновий острів”.
Сподіваюся, що цим виданням творчість письменника, який увійшов у 80-ті з зовсім новою естетикою, прийде до сучасного читача — до тих, хто потребує “інтелектуальної” прози, літератури, яку можна означити як “погляд у себе”. Саме так Володимир Даниленко характеризує творчість Валентина Тарнавського, і це для нього стало очевидним ще у студентські роки. Тоді, прочитавши твори В.Тарнавського, В.Даниленко зрозумів, що ось такою має бути українська проза.
Власне, про своєрідність особистості Валентина Тарнавського, винятковість його художньо-смислового світу і розповідав на презентації “Порцелянового острова” Володимир Даниленко. І мені захотілося поділитися почутим і ще раз у такий спосіб осмислити монологи та діалоги цієї зустрічі.
Інший Homo Sovieticus: не-стандарт
Вишуканість була однією із головних рис Валентина Тарнавського. Акторська зовнішність, вміння стильно, зі смаком вдягатися. Слова із постперебудовної пісні “Все мы привыкли, надо признаться, / Из серой массы не выделяться. / Как все, мы как все”не про нього. Та, звісно, головне не в обгортці (бо оголосити супервинятковим можна було б будь-якого стилягу-посередність). Зовнішність Валентина Тарнавського — лише складова його світовідчуття. За духом він був вільною європейською людиною. Можливо, і сам цього вповні не усвідомлював. За словами В.Даниленка, він був радянським космополітом, іншим радянським. Він з дитинства багато читав, виховувався на західній культурі, але у його прозі немає роздумів про розпад Радянського Союзу, на відміну від Валерія Шевчука, приміром. Письменник навіть робив спроби сконструювати соцреалізм — зокрема, у повісті “Міські мотиви”, але йому це не вдалося. В.Тарнавський не був антирадянщиком у своїх поглядах, але він іронічно ставився до Радянського Союзу, та сприймав його як реальність, яка, сподівався, зміниться на краще. І це логічно, адже Валентин Тарнавський, очевидно, належав до людей, переконаних, що “краса врятує світ”. Тому жінки у його творах ідеальніші за чоловіків, а кістяком усієї творчості є думка, що людина зіпсована цивілізацією, тому вона має повернутися до природи, до незіпсованого, до справжньої своєї сутності.
Про аналогії і про те, що чоловік мислить, як генерал
Проза Валентина Тарнавського в естетичному, стильовому плані своєрідна. Безперечно, він письменник талановитий, але значну роль відіграла робота над власним стилем, який представляє собою світогляд автора плюс добру обізнаність у стилях різних текстів світової літератури. Володимир Даниленко називає його “книжним письменником, начитаним”, говорить, що за стилем йому більш близька польська література та німецька. Вважає, що на сьогодні письменник міг би досягти рівня Бернгарда Шлінка і Патріка Зюскінда.
Гість Муніципальної бібліотеки відзначив, що прозі Валентина Тарнавського властива архетипна насиченість. Це особливо цікаво через те, що тексти, мислення урбаністичні. Саме до такого Тарнавського, урбаністичного, звикли його читачі. Тому Володимир Даниленко говорить про роман “Порожній п'єдестал” як про дещо слабкий етап, оскільки в ньому автор відійшов у бік естетики Григора Тютюнника, епігонів якого і так на той час було достатньо. А от повість “Дисертація” визначає як одну з найкращих повістей української прози за всю її історію.
У будь-якому випадку, йдеться про виняткову творчість. Еквівалентів в українській літературі немає. Найбільше аналогій Володимир Даниленко бачить з творчістю Валерія Шевчука. Але його проза більш густа, барокова, автор насолоджується, смакує словом. У Тарнавського стиль сконденсованіший, компактніший.
Щось подібне до письма Танавського можна побачити, як вважає Володимир Даниленко, у стилі автора “Саду п'яних вишень” Ярослава Павлюка. Також, на його думку, можна говорити про стилістичну подібність письма Тарнавського та Андруховича, але останній більш цинічний.
Володимир Даниленко прослідковує аналогії між творчістю Тарнавського та “Землетрусом” Софії Майданської. Та у Тарнавського більш жорстке письмо. За словами Даниленка, чоловік мислить, як генерал, мислить категоріями війни, а жінка більше заглиблюється у деталі.
Також щодо міркуваньВолодимира Даниленка стосовно відмінностей між жіночою і чоловічою манерами письма, то він переконаний, що жінка більше іде в стихію, а чоловік мислить від цілого до деталей.
Про самодостатню Америку, Нобелівську премію та майбутнє української прози
Те, що яскрава творчість, яка варта світової популяризації, залишається поза увагою сучасників або й зовсім випадає із українського літературного процесу, швидше звичай, ніж прикра випадковість. Очевидно, це симптом ментального застою суспільства — з тяжінням до зовнішніх ефектів, мисленням “нижче пояса”, з примітивною знаковою системою, з вдячно-піднесеним і довірливим всмоктуванням нав'язуваних етичних категорій, естетичних смаків (власне, уявлень про естетичне). Це я тут розмірковую-розумую не про те, що якась одна література правильна, а якась категорично — ні. Література має бути різною. Не прийнятною є монополізація в літературі.
Так от до чого ж це я?.. А до того, що існує проблема ізольованості не лише окремих українських письменників, а й української культури загалом. У цьому зв'язку Володимир Даниленко провів цікаві паралелі з США. Культура цієї держави також ізольована. Але по-іншому. Будучи розпіареною у всьому світі, вона майже закрита, герметична щодо сприйняття інших культур. У США на всю літературу, яка видається, припадає лише 5% перекладної (сюди входить і класика, і сучасна література). Це не просто літературний процес, літературний простір, це літературний ринок. Тому там хороша промоція, скрупульозна, дуже відповідальна робота редакторів. І тому американський письменник — це професія, а не підробіток, як навіть у європейських письменників, із яких переважна більшість заробляє не письменницькою діяльністю. Американці не відкриті до прийняття інших культур, вони їм, здебільшого, не зрозумілі, американці самодостатні. А українці, як і європейці загалом, цікавляться всім світом. Правда, українська культура для світу ще не розкрита повноцінно. Володимир Даниленко вважає, що революція зламу 2013-2014 рр. підштовхнула світ до зацікавлення Україною, нарешті українці вийшли із ізоляції. Ці події змінили свідомість українців, вони вийшли із коматозного стану. І якщо кілька років поспіль нашарування кітчу, цинізму, підкресленої вульгарності заважало просуванню серйозної літератури, то саме тепер прийшов час ренесансу такої літератури, яку творив Валентин Тарнавський. Як стверджує Володимир Даниленко, саме тепер читачі потребуватимуть серйозного погляду через мікроскоп у людську душу; це письмо Валентина Тарнавського.
Також зараз, на думку Володимира Даниленка, саме той час, коли Україні треба подавати своїх претендентів на Нобелівську премію. А їх щонайменше двоє — Валерій Шевчук та Ліна Костенко. Це письменники нобелівського віку, вони вже все, що мали сказати, сказали, їхні досягнення вже можна оцінювати. Як відомо, Ліну Костенко вже висували на Нобелівську премію. Щодо Валерія Шевчука, то основна проблема у тому, що немає якісних перекладів його творів. Володимир Даниленко акцентував на тому, що під час перекладання його творів велику роботу мали б проробити редактори, аби стиль письменника більше наблизити до сприйняття світовою читацькою спільнотою.
Ще раз про бестселер
Саме так означила одна із присутніх літературознавців, напевно, найвідомішу книгу літературної критики Володимира Даниленка “Лісоруб у пустелі”. Автор ще раз розповів про мотиви, які спричинили цю спробу осмислити різні покоління української літератури. Одна із причин — це популяризація: Володимир Даниленко хотів створити своєрідну “шпаргалку” для людей, які хочуть більше дізнатися про українську літературу. Також йому більше хотілося розповісти про літературу, яка з'явилася після шістдесятників. У 70-ті роки виникла інша література, яку творило дуже цікаве покоління, але воно опинилося у затінку шістдесятників. Це вже була більш світова література, космополітична, саме з неї виросли вісімдесятники.
Бальзам на душу
Володимир Даниленко неодноразово бував у Чернівцях. І щоразу він дуже тепло відгукується про наше місто, його культуру, інтелектуальні традиції. За культурним рівнем, значимістю письменник бачить Чернівці між Києвом і Львовом. Він навіть переконаний, що саме у цьому місті мав би бути створений Інститут книги. От від цих слів так ейфорійно-обнадійливо стало. Як людина більше оптимістична, ніж навпаки, більше у це вірю, ніж ні. Так вже хочеться повноцінного духовно-інтелектуального життя (і не лише на рівні теорії, а й практики). А ще хочеться вірити, що філолог і лузер колись перестануть бути синонімами.
І ще я сподіваюся, що “літературні самітники” (визначення В.Даниленка) — на кшталт Валентина Тарнавського, Аніфатія Свиридюка — через свою нетусовочну сутність, негаласливість не залишатимуться у розряді забутих чи непомічених.
0 коментарів