Ще раз про мову

Перебуваючи у контексті сьогоднішніх спекуляцій навколо української і російської мов, знову і знову відзначаю якусь надмірність в усьому цьому.
    Українці переконують світ, росіян, носіїв російської мови, що вони не переслідували, не переслідують і не будуть переслідувати тих, хто не розмовляє українською і не є українцем. Так це ж і так очевидно. Чи переслідували хоч одного росіянина за його етнічну приналежність за приблизно 400 років колонізації України Росією?.. Пречудово москвофіли почувалися і в тій частині України, яка була під Австро-Угорською імперією.
    Ті мешканці України, які за походженням повністю чи частково росіяни, носії російської мови (не беру зараз до уваги ту частину, яка тепер перебуває у перманентному стані психозу, викликаного масовим гіпнозом), зі свого боку, розповідають світові та українцям про те, що вони, не дивлячись на своє походження, розуміють чи й знають українську мову, спілкуються нею. Ну так це ж нормально, логічно, закономірно, адекватно. Жити в країні і не знати її мови, більше того — зневажати її мову, культуру — ознака, вибачте, духовно-інтелектуально-особистісної недорозвинутості.
    І все частіше у контексті цих подій пригадую радянські часи, коли я вчилася у російській школі (а їх у Чернівцях було значно більше за українські). Тоді можна було за бажанням відмовитися від вивчення української мови. Пам'ятаю, як почула про кілька таких випадків і, виходячи суто із властивих дітям лінощів, сказала своїй мамі, чому б мені не відмовитися (на частину уроків можна б було не ходити). Ой… Досі пам'ятаю той погляд та інтонацію, за що неймовірно їй вдячна. То був перший урок національної самосвідомості. Це при тому, що була я дитиною російськомовною, хоч першим моїм словом було українське «тато», батьки між собою розмовляли українською, і я — з десяти місяців і років до двох-трьох. Та, очевидно, наполегливе дитсадівське виховання, шкільне, певна родинна специфіка далися взнаки. А ідеологічному вишколові в Радянському Союзі можна лише позаздрити. Пригадую, як в садочку нам, приблизно п'ятирічним дітям, вихователька читала оповідання «Ленин на ёлке» (як же це зараз звучить!). По завершенні вона запитала одного хлопчика, який не не надто уважно слухав: «Так кто же пришёл к детям на новогоднюю ёлку?» Той, не довго думаючи, відповів: «Дед Мороз!» Звісно, до нього одразу застосували відповідні репресивні заходи — істеричний крик під вирячені очі і тривале стояння у кутку з червоним вухом.
    Отже, я була російськомовною. Хоч я робила спроби розмовляти українською. Наприклад, коли гостювала у бабці на Вижниччині. Але з мене сміялися всі гуси та індики, а пес, з яким я дружила, з соромом ховався у буду. От мої російська мова і вимова були настільки правильними, що вчителька-ленінградка була переконана у тому, що я етнічна росіянка. А я просто багато читала російською, багато дивилася фільмів і передач, мене дуже добре і переконливо вчили російської мови в школі, прищеплювали любов і пієтет до російської культури. І ще я думала російською. І це згодом стало великою проблемою для мене. Років у дванадцять якось дуже раптово я подивилася на все по-іншому. Ці кадри спогадів… Ми з мамою стояли на кухні (знакове для українців місце, своєрідна політична арена) біля вікна, як і тоді, коли я внесла свою безглузду пропозицію щодо відмови від вивчення української. Я подивилася на маму і запитала: «Чому я розмовляю з вами російською?.. Ми ж українці. Будемо тепер розмовляти лише українською». Може, це виглядає смішно і навіть трохи гротескно, але для мене це реально було перше важливе повернення до себе і до свого. Говорячи, я вчилася, читаючи, вчилася, добре знала граматику української мови, але основне коло спілкування (друзі, школа) було російськомовним, як, переважно, в усіх Чернівцях. І думати я продовжувала російською. Тому, коли поступила на українську філологію, перші місяці були реальними тортурами. Відповідаючи на практичних заняттях, я спочатку подумки формулювала думку російською і вже перекладала її для озвучки українською. Вбираючи в себе слова, мовні конструкції, які звучали від моїх чудових викладачів (то був інший університет), багато читаючи українською, особливо — професійні переклади (приміром, видавництва «Основи»), я вчилася думати своєю мовою, робила її частиною себе. Це відбувалося не тому, що я боролося проти російської мови і культури, а тому, що я боролася за себе, за свою ідентичність, за власну цілісність. Це те, що я, без перебільшень, можу записати до власних перемог. Але я дуже добре усвідомлюю, що багато людей мені на цьому шляху допомагали. Це були мої викладачі, які робили важливі зауваження і щодо лексики, і щодо мовних конструкцій, щодо артикуляційних особливостей. Якось, написавши оголошення про чергове засідання літстудії імені Степана Будного, я використала якусь мовну конструкцію-кальку з російської. Викладач, який тоді викладав нам «Вступ до слов'янської філології», вказав мені на мій ляп. Я відповіла, що звірялася з тритомним російсько-українським словником, який почав укладати ще М.Т.Рильський. «Так, цей словник — результат великої роботи. Але не забувай, що то був радянський час, і українську мову намагалися максимально уподібнити до російської. Почитай Карванського», — приблизно таке він мені тоді сказав. Таких моментів було чимало, і я пам'ятала про них, пишучи кандидатську, викладаючи, вичитуючи студентські роботи, просто спілкуючись.
    Вчилася я мови у своєї бабусі, яка знала стільки народних пісень, що фольклорну практику я пройшла виключно у неї, зібравши пісень на добрий збірник. Так само було і з практикою діалектологічною.
    У поверненні до своєї мови не останню роль відіграє подолання власного комплексу. Ще й зараз, а в радянські і пострадянські часи, тим більш, все українське вважалося більш низькосортним, той, хто розмовляв українською, -  ледь не відсталим (тому так багато вихідців із сіл, ламаючи свій язик, у місті намагалися переходити на російську). Я досить довго у громадських місцях соромилася звернутися українською. Та й не дуже звично це для мене було: очевидно, всіх, кого в Україні протягом 400-ста років переслідували за російське, втекли в Чернівці, тому місто розмовляло, переважно, російською… Але у мене в студентські роки з'явилася подруга, в якої я навчилася багатьом важливим речам — казати виключно правду, бути собою, бути вільною, вірити у себе, свої сили. Саме вона, сама того не знаючи, допомогла мені раз і назавжди подолати згадуваний комплекс. Це був приблизно 1994-1995. Тоді з'явилися перші магазини з одягом для забезпечених. Моя подруга розповіла, як зайшла в один із таких магазинів, знаючи, що купити нічого не зможе, але хоч поміряє. Очевидною була зверхня поведінка продавців. А особливо дівчину-продавчиню роздратувало промовлене до неї «добрий вечір». Коли вони запитали мою подругу, що вона хоче, то вона сказала, що їй потрібні черевики. Хлопець і дівчина не розуміли значення слова «черевики». Вони їй пропонували чоботи, туфлі. Вона, відмовляючись, просила показати, які у них є черевики. Продавці, вибившись із сил, перепитали, що таке черевики. Подруга відповіла, що черевики — це черевики, і, очевидно, у цьому магазині їх нема, тому вона піде. Хай непомітна і для більшості незначна, але така важлива у процесі формування власної особистості та національної самоідентифікації боротьба за власну гідність.
    Моя подруга згодом поїхала працювати і вчитися до Німеччини. Поїхала вона з добрим знанням англійської мови, а німецьку вивчила вже там, закінчила мовні курси, склала відповідний іспит, який у Німеччині є обов'язковим. І це нормально, здорово. Вона поїхала в іншу країну, і дивно було б, коли громадяни цієї країни мали б всі через це вивчити українську мову.
    Отже, мені видається, що те, що відбувається сьогодні навколо мовного та етнічного питання, — це якесь чергове улещення імперських амбіцій та претензій, якесь підігравання, втікання від історії. Зараз, як ніколи потрібна тверезість, а не ейфорія та пафос. Потрібно зробити правдиві аналіз та висновки із того, що було. Мене, відверто кажучи, дуже насторожує, коли я чую від ніби проукраїнськи налаштованих людей щось на зразок: «Та які ба(е)ндерівці?.. Ніяких Ба(е)ндерівців тут нема...» Стоп. Цього мало. Напевно, варто було б чітко пояснити, ким насправді були бандерівці, що під собою розуміє це поняття. Зробити чітким усвідомлення того, що бандерівців, якими їх подає імперська ідеологія, ніколи і не було. Очевидно, варто частіше розповідати про справи енкаведистів, перевдягнених в тих же «бандерівців». А щоб усвідомити усю «світло-правдоносність» Росії, інколи показувати «ГУЛАГ у картинках». Будь-яке примирення можливе лише за умови, коли кожен буде готовий визнати про себе правду і почути правду, усвідомити помилки.
    І ще раз про мову. Діти, молоді люди завжди на когось рівняються, наслідують когось. Згадую, як легко самотужки ми вчили англійську мову через те, що були фанатами різних напрямків американської рок-музики, записи якої були на рівні з артефактами. І саме це дає мені усвідомлення однієї із причин знищення Володимира Івасюка. Він став модним. Класну музику творив українець і українською. Це викликало безперечний інтерес до української культури, бажання знати українську, спілкуватися нею, руйнувало стінки послідовно і міцно зацементованого кокону комплексу меншовартості. А зараз, мені видається, українцям послідовно прищеплюють комплекс неіснуючої провини та надмірної вдячності перед тими, хто робить те, що і мав би робити — знати мову, культуру країни, в якій народилися, живуть, мислити себе громадянином своєї держави.
 

2 коментарі

Елена Огородова
Как про меня написано. Всё знакомо до боли. И про детский сад, и про русскоязычную школу, и даже такой же разговор с мамой в 12-летнем возрасте у меня тоже был, и летние каникулы у бабушки, без которых я никогда бы не смогла в полной мере проникнутся всем украинским. У меня тоже всё это было. Помню, что ещё подростком испытала шок во время экскурсии по Львову. На дверях магазинов было написано вместо привычного для Черновцов «закрыто» — «зачинено».
Alona Sazanova
А в мою юність в 90-х цього вже не було. Російський садочок, в сім"ї — білінгвізм. Мама — українка, батько — росіянин.Але школа ( 90-ті) вже українська, друзі — двомовні, але більше — українською. Книжки — обома мовами. Але є інша проблема — СУРЖИК. Дається взнаки, дуже важко його позбутись.
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте