Паша Ангеліна курить нервово

(Цей текст написала три роки тому. Тоді планувала його в антологію, концепцію і структуру якої розробила, і вже навіть вдалося домовитися з кількома письменниками щодо участі у тому проекті. Він мав присвячуватися винятковій людині. На жаль, якось не склалося тоді. Та мені віриться, що повернення до нього ще має бути. А цей текст для мене важливий, та хотілося б ще знати, як сприймається він читачами. Тому буду вдячна за відгуки).

Цьоця Орися була трактористкою. Цьоця… Та ніхто так до неї не звертався. Вона легко віддавалася кожному чоловікові з тракторної бригади (саме віддавалася, бо брати її б ніхто не зважився — Орися могла дати межи очі так, що й бугай-триліток бачив рій ґедзів), але любила пожартувати з жінками, вщипнути то там, то там, притиснути, впасти на котрусь… Але жінки не злостилися, а сміялися, віджартовувалися. Та й з чоловіками вона таке саме проробляла.

Цьоця Орися (таки цьоця, бо ходила в спідниці) суха, невисока, але жилава, схожа своїми грубими рисами, смаглявою шкірою, зібраною у зморшки, дротяним волоссям на індіанку, сідала на сходи, закидала ногу на ногу і богемним рухом підносила до рота цигарку, дивлячись хитро, з бісиками та сміховинками прямо в очі співрозмовникові. Вона низьким, хрипким голосом (такий мав би бути у Залізноносої Босоркані) розповідала про якісь прості речі, події, інколи про господарство. Але про все говорила, ніби над тим насміхаючись. Вона починала сміятися, металевими скрегітливими звуками викашлюючи кулі диму, і коли вони розсіювалися, то біля цьоці Орисі можна було побачити зо кілька десятків мух або комарів (в залежності від пори доби), що билися в конвульсіях або звивалися у судомах. Вона змітала їх звичним рухом руки і продовжувала розповідати або слухати. Вона ніколи не говорила про корів. Вона й не мала корови, що було ще однією важливою причиною прихильного до неї ставлення сусідів, бо вона ніколи не сварилася за пашу. А інша причина — те, що Орися косила краще за чоловіків, борзо складала сіно у великі та малі копиці, легко виносила його на під, пилила, рубала дрова. І з охотою робила це і для інших.

У веранді цьоці Орисі стояла її найбільша цінність, гордість, надія і смисл — велика чорна виварка з брагою. Вона піднімала кришку піднесено, але дуже обережно, певно, боючися випустити ефірне тіло ще не сформованої до кінця біомаси. Дивилася вона на того, кому найбільше довіряла і кого найбільше поважала, завмерши у позі Глана з планети Десса, який демонстрував соратнику Ракану біомасу, з котрої мало початися нове майбутнє їхньої нещасної планети.

І коли посеред літа із комина виривався, як джин із лампи Алладіна, дим, то Орися готувала порятунок своєму світові. Готувала не на продаж, тому ніхто на те не зважав, а ще тому, що цьоця Орися була суперменом… чи супервуменкою… Надлюдиною, бо була андрогіном, але не вміла сама від себе зачинати, тому в неї ніколи не було дітей, а була лише біомаса, з якої завжди починалося нове яскраве життя або не менш багатообіцяюча вічна космічна темрява. Інколи цьоцю Орисю засмоктувало у чорні діри, і вона довго шукала шлях назад на Дессу… чи Землю — байдуже. Аби припланетитися.

А ще цьоця Орися мала не дуже файний город (… бо скільки самій бабі треба...), але мала дуже файні квіти, якими опікувалася так само, як біомасою з виварки. До квітів вона балакала тихенько і ніжно — так, що її металевий, низький голос, не звиклий до тиші, переходив у інфразвуки — квіти починали розгойдуватися.

Вона була весела і добра. Може, і зла була, та тоді вона, певно, блукала десь у чорних дірах...

У чорних дірах не було порожньо. Там вона бачила, як у дванадцятирічну, трохи молодшу за неї, сусідську дівчинку Аґлею та її братика Янця стріляли солдати і реготали, а ті бігли до корчів. Бачила, як цьоця Савета, їхня мама, стала сивою, а їхній тато, добрий, файний, веселий, лежав побитий у полуторці (її хата на горбі над дорогою, тому було видко).

Чорні діри засмоктували її тата й маму, молодшу сестру. Орися ловила їх, але втримала лише сестру — вона підлетіла на запах зерна: “… ціп-ціп-ціп, моя маленька, ці-і-іп, синенька… Орися пішла в калгоз...”

У 1947-му двадцятидворічна Орися пішла в колгосп. Рання весна, голі ноги, робота цілу днину, цілу ніч. Та й грілися. Після тої горівки (а її давали багато) ставало душно, гори би перевертала, а радісно як працювалося (“Я другой такой страни нє знаю!!!”). А міцні голі ноги вабили чоловіків. І їй було весело, їй було добре, бо нічого не боялася, та й світ приємно лоскотав і ззовні, і зсередини, і сором лишив її назавжди. Вона чула, що горівка будила в ній щось інше, когось іншого, а потім вже не чула, бо стала тим. Вона хотіла тяжкої роботи, бо м'язи аж рвалися від напруги. Орися більше не пахла жінкою, і це чомусь ще більше вабило до неї чоловіків. А її вже майже шістнадцятирічна сестра уникала її погляду та боялася її доторків, здригалася, коли старша підбадьорювала її до роботи — теж тепер у колгоспі. А потім, коли Орися ледь не до смерті забила тих чотирьох, що любили свіжий дівочий запах, молодша втекла в Молдавію і теж ніколи не мала дітей, та не тому, що була андрогіном. Орися тоді вперше за багато років і востаннє за життя плакала.

Трактор цьоці Орисі був єдиною істотою, гідною її сили. Вони добре розумілися, і навіть голоси їхні були схожі, пахли вони однаково. А коли він чув вранці Орисю, то махав хвостом — так йому здавалося, бо, певно, в нього вселилася душа того великого чорного пса Цигана, який жив у них, коли Орися була зовсім малою. Він дуже її любив і навіть возив верхи на собі. Пес Циган і досі часто витягав її із чорних дір, коли її мало ось-ось засмоктати зовсім. А потім струшувався — на неї летіли холодні краплі води, цьоця Орися мокра лежала у довгій траві на березі старого лісового ставу, і Циган вилизував її білі, ніжні п'яточки. Потім ліг. Вона знала цей знак — вилізла на чорну блискучу спину. Циган віз її, а вона дивилася на золоті хмари і знала, що то її замок, а вона найгарніша, найніжніша у світі королівна. З-за дерев визирала на них Залізноноса Босорканя і плакала.

(2-3/05/2012)