Ці роздуми Андрія Тужикова — результат перших зборів «Осередку літературної критики». Проект ми, сподіваюся, вже запустили. Принаймні, є кілька людей, які справді налаштовані серйозно займатися літературною критикою. Ми для себе вирішили остаточно, що це справа потрібна (згодом про все розкажемо детальніше). Але для нас зараз важливі думки людей з приводу того, чи потрібна літкритика і якою вона потрібна.
Звичайно, основна мова — українська. Та якщо Ви прочитаєте щось справді естетично вишукане шведською, шотландською, німецькою, польською, білоруською чи якоюсь іншою мовою, переконана, що ніхто нічого не матиме проти :-) Єдине, моє особисте, побажання до всіх — без ненормативної лексики. Не хочеться цього вечора жодної енергетичної деструкції.
Є творчий процес, є результат творчості. Позитивний і сильний результат дуже часто вимагає витрати чималих зусиль під час процесу. І у своїй першій відповіді Вам, я пояснила, що розумію під згоранням, смертю поета.
Я думаю, що людей на «простих» і «непростих» смертних саме поети найменше поділяють. Щодо поезії, то, звісно, велику роль відіграють і критерії хорошої поезії, які визначає для себе сама людина (безперечно, вони у всіх різні), і світогляд людини. Я тут маю на увазі, насамперед, сприймача, читача. Приміром, багато є такого, чого я в поезії не сприймаю, чи не вважаю поезією те, що нею вважає хтось інший. Погоджуюся, що часто в поезії можна побачити суцільну патологію. Та якщо ми говоримо про Целана, то попри те, що в житті він страждав на манію переслідування, його поезія не хибувала на якісь патологічні відхилення.
Акцент був не на згоранні, а на своєрідності внутрішнього життя. І особисто мене Ви нічим не образили. У Вас є своя думка, з якою я в багатьох її моментах не можу погодитися. А щодо сантехніка, можу лише доповнити: і сантехнік може бути поетом. Зрештою, хіба має значення у цьому випадку професія?..
Пане Олеже, очевидно, у Вас надто обмежене уявлення про поезію і надто буквальне сприйняття сказаного. Власне, Микола подав лише уривок моїх міркувань з приводу життя поета. Я говорила про те, що поет (справжній, а не той, хто, перефразовуючи Вас, сидить і сплітає склади докупи) проживає десятки і сотні тисяч років, оскільки у таких людей надто активізована духовно-генетична пам'ять. Але навіть без цих слів, не вбачаю у процитованому Миколою «маячні». Ідеться не лише про самогубство, не лише про смерть фізичну (у цьому випадку не варто забувати про психосоматику), а й про смерть внутрішню, смерть поета в поетові, трансформацію поетичного світовідчуття в інше.
Сергію, по-преше, для мене було важливим висвітлити саму подію. І якщо Ви могли помітити, основна частина статті цьому і присвячена. По-друге, висновки я зробила не лише з одного матеріалу а з, принаймні, трьох. Щодо «Букінфо», то тут саме на коментарі (дуже віддалені від власне події) я і хотіла звернути увагу. По-третє, у моїй статті немає нічого особистого. Я говорю загалом про стан нашої журналістики, про безвідповідальне ставлення журналістів навіть до висвітлення фактів, вже не кажучи про їхнє осмислення. Говорю про те, про що вже давно хотілося сказати. По-четверте, вихід роману Василя Кожелянка — подія далеко не районного масштабу. І тому до осмислення цієї події земляки могли поставитися все ж відповідальніше чи, принаймні, тепліше (і журналісти, і ті, хто коментує їхні замітки). І ще одне стосовно журналістів. Мені видається, що їм вже час прислуховуватися до думок, зауважень, порад, а не сприймати це як особисті образи. Це буде лише на користь їхньої професійності. Кажу це лише тому, що знаю, як це цілодобово працювати.
Дякую, Сергію, за коментар.
Дякую, Сергію, за коментар.